Слава ЗСУ!

Сонце підбилося вже височенько, коли він зрештою знов заглибився в оповідання й забув про свій клопіт з двома жінками. Тепер йому належало обміркувати, про що мав думати його батько, сидячи того вечора під зеленкувато-жовтим стовбуром смоковниці з емальованим кухликом віскі з водою в руці. Батько завжди напрочуд легко сприймав будь-яке лихо, просто нехтуючи його й не даючи йому взяти гору над собою, так що лихо втрачало й свою силу, й подобу, й гідність. Він ставився до лиха як до давнього доброго знайомого, подумав Девід, і лихо, завдаючи йому удару, ніколи не мало певності, що досягне мети. Батько був невразливий, і на відміну від багатьох людей, яких знав Девід, зламати його могла тільки смерть. Зрештою Девід зміркував, про що мав думати тоді його батько, але відтворювати гадані батькові думки в оповіданні не став. Написав тільки про те, що батько зробив і що почував, і, пишучи це, сам перевтілився в батька, і те, що говорив батько до Моло, тепер говорив він сам. Він міцно заснув на землі під деревом, а потім прокинувся й почув кахикання леопарда. Більше він леопарда коло табору не чув, хоча й знав, що той десь поблизу, і невдовзі знову заснув. Леопард прийшов на дух м'яса, але м'яса вони мали багато, отож тривожитись не було чого. Уранці, ще вдосвіта, сидячи біля вигорілого вогнища із щербатим емальованим кухлем чаю, він спитав Моло, чи вкрав леопард м'ясо, і Моло відповів: «Так». А він сказав: «Там, куди ми йдемо, м'яса буде задосить. Піднімай носіїв, треба починати сходження».

Уже другий день вони йшли тим лісистим, схожим на парк схилом гори, коли Девід нарешті спинився, задоволений і краєвидом, і погожим днем, і відстанню, яку вони подолали. Він пройнявся батьковою здатністю пускати повз увагу сьогоднішні знегоди й не страшитися нічого, що чекає попереду. Він уже провів у цій незнайомій гірській місцевості два дні та ніч, і тепер попереду був ще один день та одна ніч.

Одначе навіть тепер, коли Девід повернувся з тієї країни, замкнув двері й рушив до великої вітальні, де був бар, батько лишався з ним.

Девід сказав хлопчині-подавальникові, що снідати не буде, й попросив принести віскі, мінеральну воду й ранкову газету. Було вже за полудень, а він того дня збирався ще поїхати до Канна старою «ізоттою», щоб дати їй лад. Але зрозумів, що спізнився: автомайстерні на той час уже зачинялися. Отож натомість він стояв біля бару, де о цій годині напевне застав би й батька, кого йому так бракувало тепер, коли він тільки-но спустився з гір. Небо надворі дуже скидалося на те, під яким він щойно був: високе й блакитне, з купчастими білими хмарками,— і Девід радів, що батько з ним, а тоді поглянув у дзеркало за стойкою бару й побачив, що він сам-один. Він хотів був спитати в батька про дві речі. Його батько, що зазнав у житті більше лиха, ніж будь-хто з відомих Девідові людей, умів давати чудові поради. Він видобував їх із гіркої суміші всіх своїх минулих помилок, підсвіжуючи її новими помилками, які ще тільки збирався, зробити, і прорікав з несхибною чіткістю впевненої в собі людини, що передбачає всі страхітливі наслідки своїх приписів і надає їм не більше ваги, ніж надрукованому найдрібнішим шрифтом текстові на квитку трансатлантичної пароплавної лінії.

Девідові було жаль, що батько не залишився з ним у барі, але він досить виразно почув батькову пораду і всміхнувся. Батько, звісно, розвинув би її далі з властивою йому чіткістю, але він, Девід, облишив писати, бо стомився, а стомившись, уже не міг віддати належне батьковому стилю. А як по правді, то ніхто не міг гідно оцінити його, часом навіть і сам батько. Тепер Девід ясніше, ніж будь-коли раніш, усвідомлював, чому так довго не брався до цього оповідання, і добре знав, що, перервавши роботу, не повинен думати про нього, бо це неминуче завадить писати далі.

«Викидай з голови всі думки про оповідання, тільки-но припиняєш писати й аж поки знову сядеш за стіл,— подумки наказував собі він.— Будь радий, що воно так добре йде, і не розводь мерехлюндій. Коли вже не можеш дати собі ради з власним життям, то шануй хоч своє ремесло. Принаймні це те, на чому ти таки знаєшся. Але вся та історія справді страхітлива. Бог свідок, страхітлива».

Девід сидів, пив віскі з «Перр'є» і дивився за двері на ясний день пізнього літа. Він, як завжди, поступово відходив після роботи, та й віскі, цей могутній убивця, підносило йому дух. Тим часом жінок усе не було. Вони знову затримувались, і Девід сподівався, що цього разу за їхнім спізненням не стоятиме нічого лихого. Він ніколи не робив ні з чого трагедій — від цього його вбезпечував і приклад батька, і власний письменницький досвід,— а тепер, допивши своє віскі з «Перр'є», і поготів не був схильний до цього. Скільки себе пам'ятав, він щоранку прокидався з радістю в душі; то вже потім важенний тягар нової днини навалювався на нього, і він починав сприймати її так, як сприймав усі попередні. Він утратив здатність уболівати за самого себе — принаймні так він вважав,— і вразити його по-справжньому могли тільки страждання інших людей. І він щиро вірив у це, хоч, звісно, віра його була хибна, бо він не знав, як можуть змінитись і його власні сприйняття, і інші люди. Але ця віра цілком задовольняла його. «Скоріше б уже вони приїхали»,— подумав він про жінок. На те, щоб скупатись перед обідом, уже не лишалося часу, але Девідові хотілось просто побачити їх. Він сидів і думав про них обох. Потім пішов до їхньої з Кетрін кімнати прийняти душ і поголитися. І, ще коли голився, почув, як під'їхала машина, і раптом усередині в нього наче щось обірвалось. Потім до нього долинули їхні голоси та сміх, і він знайшов свіжі шорти та сорочку, надяг їх і вийшов з кімнати назустріч не знати чому.