Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

— Тоді, будь ласка, скажіть йому про мої наміри. Можливо, нам хоч трохи вдасться урізноманітнити його життя, поки він звикне до свого нового середовища. Прошу вас, докторе Вотсоне, ходімо нагору, я покажу вам свою колекцію Lepidoptera . Смію гадати — це найповніша колекція в усій Південно-Західній Англії. А на той час, коли ви закінчите її оглядати, буде майже готовий і ленч.

Проте мені нетерпеливилося повернутися до свого підопічного. Сумовитість пустища, загибель нещасного поні, таємниче виття, що якимось чином пов'язувалося з похмурою легендою роду Баскервілів,— усе це робило мої думки досить невеселими. А далі до моїх більш чи менш невиразних вражень додалося чітке й недвозначне застереження міс Степлтон, висловлене з такою палкою щирістю, що я просто не міг не повірити: на це є серйозні й глибокі причини. Я відмовився від наполегливих запрошень залишитися на ленч і відразу ж вирушив у зворотну подорож тією самою порослою травою стежкою, якою прийшов до Мерріпіт-хаус.

Проте, здається, крім цього шляху існував ще один, коротший, яким користувалися ті, хто його знав, не встиг я вийти на дорогу, як із здивуванням побачив міс Степлтон, яка сиділа під скелею край стежки. Її прекрасне обличчя розчервонілося від швидкої ходи, а руку вона притискала до серця.

— Я весь час бігла, щоб випередити вас, докторе Вотсоне,— сказала вона. — Навіть капелюшка не встигла надіти. Мені не слід затримуватися, бо брат може помітити, що мене немає. Я дуже хочу попросити у вас пробачення за ту дурну помилку, якої припустилася, вирішивши, що ви й є сер Генрі. Прошу вас, забудьте все, що я вам сказала, бо воно аж ніяк вас не обходить.

— Але я не можу забути ваших слів, міс Степлтон,— відповів я . — Сер Генрі — мій друг, і його благополучність неабияк мене стосується. Скажіть мені, чому ви так наполягали, щоб сер Генрі повернувся в Лондон?

— Жіноча примха, докторе Вотсоне. Коли ви познайомитесь зі мною ближче, то зрозумієте, що я не завжди можу пояснити свої слова або вчинки.

— Ні, ні! Я пам'ятаю, який схвильований був у вас голос. Пам'ятаю вираз ваших очей. Міс Степлтон, будьте відверті зі мною, дуже вас прошу, бо, відколи я тут, мене, я це відчуваю, весь час ніби оточують якісь привиди. Життя стало схожим на оцю велику, з безліччю зелених латочок, Грімпенську трясовину, в яку людина може провалитися з головою, і ніхто не знайде, куди вона поділася. Поясніть мені, на що ви натякали, і я обіцяю передати ваше застереження серу Генрі.

По обличчю міс Степлтон на мить промайнула тінь вагання, але погляд її, коли вона мені відповідала, знову зробився твердим.

— Ви надаєте моїм словам, докторе Вотсоне, надто великого значення,— сказала вона. — Смерть сера Чарльза нас з братом просто приголомшила. Ми знали його дуже близько, бо він любив прогулюватися цією ось стежкою до нашого будинку. Прокляття, що тяжить над родом Баскервілів, страшенно гнітило сера Чарльза, і коли трапилася трагедія, я, природно, зрозуміла, що для страхів, про які він говорив, повинен бути якийсь грунт. А тому тепер, коли тут оселився ще один член цього роду, я вважаю, що його треба попередити про ту небезпеку, яка на нього чигає. Оце й усе, що я хотіла йому сказати.

— Але ж у чому полягає ця небезпека?

— Ви знаєте легенду про собаку?

— Я не вірю подібним дурницям!

— А я вірю. Якщо ви маєте якийсь вплив на сера Генрі, заберіть його звідси, бо це місце завжди було фатальним для його роду. Світ широкий. Чому сер Генрі хоче жити там, де небезпечно?

— Та саме тому, що небезпечно. Така вже у сера Генрі вдача. Боюсь, якщо ви не повідомите чогось більш певного, мені не вдасться наполягти на тому, щоб він виїхав звідси.

— Нічого більш певного я сказати не можу, бо нічого певного просто не знаю.

— Дозвольте поставити вам ще одне запитання, міс Степлтон. Якщо це все, що ви хотіли сказати, заговоривши до мене, то чому ви не хотіли, щоб вас почув ваш брат? Адже

у ваших словах не було нічого такого, що могло б вашому брату чи комусь іншому не сподобатись.

— Мій брат дуже хоче, щоб у баскервільському замку хто-небудь жив, бо вважає, що це буде добре для бідного місцевого люду. І дуже розсердився б, якби дізнався, що я намагаюся змусити сера Генрі поїхати звідси. Я свій обов'язок виконала і нічого більше говорити не буду. Мені треба йти, бо брат помітить мою відсутність і запідозрить, що я розмовляла з вами. До побачення!

Вона повернулась і за кілька хвилин зникла серед валунів, а я з душею, сповненою невиразних страхів, подався до баскервільського замку.

Розділ 8

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!