Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

Я миттю все зрозумів. Я згадав, як баронет казав мені, що подарував свій старий одяг Беррімору. Беррімор віддав його Селденові, щоб допомогти тому втекти. Черевики, сорочка, кепі — все це колись належало серу Генрі. Так, трагедія залишалася трагедією, але, за законами своєї країни, Селден принаймні заслуговував на смерть. З радісним серцем, вдячний долі за те, що не сталося найгіршого, я пояснив Холмсу, в чому справа.

— Отже, причина смерті бідолахи — одяг,— мовив він. — Цілком зрозуміло, що собацюру пустили по сліду, давши понюхати якусь із речей сера Генрі,— найімовірніше, черевик, що зник у готелі,— от він і погнався за цим чоловіком. Проте мене дуже дивує одне: яким чином Селден побачив у темряві, що за ним женеться собака?

— Він його почув.

— Собачий гавкіт у пустищі не міг нажахати цього загартованого й відважного чоловіка настільки, щоб він почав репетувати на ґвалт, ризикуючи, що його зловлять. Якщо судити з його зойків, він біг досить довго після того, як зрозумів, що собацюра за ним женеться. Як він про це здогадався?

— А для мене більша таємниця в іншому: чому цей пес, припускаючи, що наші здогади правильні...

— Я нічого не припускаю.

— Добре, чому собаку випущено саме сьогодні пізно ввечері: Не думаю, що він завжди бігає так вільно. Степлтон не відпустив би собаку, якби не мав підстав вважати, що сер Генрі теж буде в пустищі.

— Моя загадка набагато складніша за вашу, бо на вашу ми скоро дістанемо відповідь, а моя може назавжди, лишитися нерозгаданою. А тепер давайте вирішимо, що нам робити з тілом цього нещасного. Не можемо ж ми покинути його тут лисицям і воронам.

— Мабуть, треба покласти його в одну з цих халуп, поки ми не зв'яжемося з поліцією.

— Правильно. Вдвох ми його туди як-небудь донесемо. Ого, що це, Вотсоне? Невже це він сам власною персоною. Ну й дива! І яке зухвальство! Ні слова про наші підозри — ні слова, бо інакше всі мої плани буде зруйновано.

З пустища до нас наближалася людина — я побачив тьмяний вогник сигари. Місяць світив яскраво, і я зразу впізнав вертку, рухливу постать і швидку ходу натураліста. Помітивши нас, він зупинився, потім знову рушив уперед.

— Докторе Вотсоне! Невже це ви? Аж ніяк не чекав

зустріти вас у пустищі вночі. Але Боже мій, що це? Що трапилося? Не може бути, невже це сер Генрі?

Степлтон пробіг повз мене й нахилився над мертвим тілом. Я почув, як він різко вдихнув повітря, сигара випала у нього з пальців.

— Хто... хто це? — спитав він, затинаючись.

— Селден, каторжник, що втік з прінстаунської тюрми.

Степлтон повернув до нас бліде як у мерця обличчя, ціною

величезних зусиль приховавши своє здивування й розчарування. Він пильно подивився спочатку на Холмса, потім на мене.

— Ось тобі й маєш! Жахлива подія! Як же це сталося?

— Здається, впав з тієї скелі й скрутив собі в'язи. Ми з другом прогулювалися й почули крик.

— Я теж почув крик. Він і витягнув мене з дому. Я переживав за сера Генрі.

— Чому саме за сера Генрі? — не стримався я.

— Тому що він мав зайти до нас сьогодні. Але не зайшов, і це, природно, дуже мене здивувало. Коли ж я почув у пустищі крик, то занепокоївся, чи не загрожує йому небезпека. До речі,— його очі перескочили з мене на Холмса,— крім крику, ви нічого не чули?

— Ні,— відказав Холмс. — А ви?

— Теж ні.

— Тоді навіщо про це питати?

— О, хіба ви не знаєте, які історії розповідають тутешні селяни про привид якогось собаки і таке інше? Подейкують, ніби він бігає ночами в пустищі. От я й поцікавився, чи не чули ви його сьогодні.

— Ні, ми нічого такого не чули,— відповів я.

— А як, на вашу думку, загинув цей бідолаха?

— Я впевнений, що від хвилювань і постійного страху бути спійманим у нього помутився розум. Мабуть, у нападі божевілля він бігав по пустищу, випадково впав тут зі скелі й скрутив собі в'язи.

— Так, це найбільш вірогідне пояснення,— сказав Степлтон і зітхнув, як мені здалося, з явним полегшенням. —

А що ви про це думаєте, містере Шерлоку Холмсе?

Мій друг вклонився, віддаючи Степлтонові належне.

— А ви дуже догадливі.

— Ми чекаємо вас відтоді, як сюди приїхав доктор Вотсон. І ви прибули вчасно — стали свідком трагедії.

— Воно й справді так. Але я не маю сумнівів, що мій друг дасть цій пригоді правильне пояснення. А я поїду завтра в Лондон з неприємною згадкою.

— Ви повертаєтеся завтра?

— Маю такий намір.

— Сподіваюсь, ваш візит сюди проллє світло на події, які завели нас у глухий кут.

Холмс знизав плечима.

— Не завжди можна досягти успіху, на який сподіваєшся. Досліднику потрібні не легенди й чутки, а факти.

Попередня
-= 53 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!