Слава ЗСУ!

Глядачі завмерли; всі вони знали, звичайно, історію Соллів. Їм не треба було пояснювати, хто цей лиходій у плащі з каптуром, чому він такий лютий і куди тягне нещасну героїню (тут, щоправда, стався невеличкий прокол — по-перше, Луар соромився схопити Гезину як треба, а по-друге, він не знав, що з нею робити. Трапилася затримка — «Фагірра» просто волік «Торію» за лаштунки, вона впиралася, а «Егертові» залишалося тільки заламувати руки).

Глядач, однак, був настільки доброзичливий, що на недоліки не зважав. Луарові батьки сиділи, тримаючись за руки, й начхати їм було, що навколо повно люду. Пані Торію тішив не стільки зміст п’єси, скільки поява сина на помості мандрівного театру; пан Егерт, гадаю, ладен був зірватися з місця та приєднатися до персонажів пантоміми. Обоє здавалися веселими й збудженими над міру.

Лютня вибухнула акордом — «Егерт» вихопив кинджал. Луар, як справжній лиходій, спробував заслонитися «Торією» — он уже як звик до ролі! Моторний Баріан спритно всадив зброю Луарові під пахву — той не відразу зрозумів, що вбитий, а коли здогадався, вдав досить талановиті конвульсії. Баріан з Гезиною навіть не встигли станцювати фінальний танець перемоги — глядачі підхопилися з місць, наввипередки висловлюючи свій захват.

Актори розкланялися. Баріан і Гезина скинули маски — але героєм вечора виявився, звичайно, Луар, який перестав нарешті корчити з себе лиходія та полегшено обмахувався краєм каптура. Очевидно, імпровізація виявилася для нього чималим випробуванням; я мимохідь подумала, що він подорослішав, від переживань, чи що…

Коли я відірвала погляд від Луара й знову відшукала Солля-старшого, на Егертовому обличчі ще лежав слід недавньої посмішки. Слід веселощів не встиг вислизнути з кутиків рота — але мені раптом зробилося холодно, аж затремтіла.

Ще сміялися гості, ще розкланювався спітнілий Луар, щось говорила пані Торія; на моїх очах з обличчя Егерта, який чомусь опинився за спинами у всіх, опадали впевненість і щастя — так шматки плоті обпадають із мертвої голови, оголюючи череп. Він дивився на сина, дивився не відриваючись, і я досі ні в чиєму погляді не бачила такого безнадійного, зацькованого, такого всепожираючого жаху. Здавалося, Солль дивиться в обличчя самому Чорному Морові.

Мені стало зле; сміх почав стихати поступово — начебто одну за одною задували свічки. Гості по черзі повертали голови до господаря свята — і слова застрягали в їхніх горлянках. Торія Солль стояла перед чоловіком, стискаючи його руку, зазирала у вічі:

— Егерте… Тобі зле? Що? Егерте, що?

Його губи сіпнулися — він хотів щось відповісти, але замість слів вийшла гримаса. Луар зірвався з помосту, підбіг, підмітаючи землю полами плаща, схопив батька за іншу руку; Егерт — чи то мені здалося — здригнувся, як від дотику розжареного заліза.

Усі говорили разом — співчутливо й підбадьорливо, зумисне весело й насправді стривожено, півголосом; служниця принесла води, але Егерт відсторонив запропоновану склянку. Хтось вигукнув, що від запаморочення помагає келих доброго вина, хтось пропонував підкріпитися. Серед багатьох облич я раз у раз губила біле обличчя пана Егерта — а довкола нього стовпилися всі, й Муха, й Флобастер, і Фантін, і якісь куховарки, й кучери — слуги, схоже, всі його дуже любили. Тільки я стояла осторонь, біля завіси, й рука моя без усякої моєї участі торсала та бгала нещасну тканину. Мені здавалося, що сталося щось дуже погане. Жахливе.

Нарешті Солль звільнився з рук дружини й сина. Юрба трохи розступилася; не оглядаючись і ні на кого не підводячи очей, пан Егерт нетвердою ходою рушив до будинку.

* * *

…Він отямився. Дощ навідліг хльоскав по обличчю, кінь ледве тримався на ногах, навколо розстелялися порожні поля з грудками коричневої землі, рябі калюжі під низьким небом, ватяний, безнадійний, осінній світ, але найстрашніше — він не міг зрозуміти, світанок чи захід сонця ховається за глухим нашаруванням хмар.

Він підвів голову, підставляючи дощеві запалі щоки. На хвилину прийшло забуття — він відчував тільки холод крапель, що стікали по шкірі, крижаний дотик вітру та глухий біль у спині; він розчинився в холоді й болі, смакуючи їх, як гурман смакує нову страву. Холод і біль давали право не думати більше ні про що. Ще хвилину. Ще мить спокою.

Потім він згадав, і нещасний кінь нестямно заіржав, гублячи піну та кров із поранених шпорами боків, заіржав і кинувся вперед, не розбираючи дороги та дивуючись із несамовитої поведінки досі доброго хазяїна.

Егерт кричав. Його ніхто не чув, тільки сіре небо та дощ. У нього не було зброї, щоб звести рахунки з життям.