Слава ЗСУ!

Він знав, що внизу, в замкових підвалах, розташувалися справжні в’язниці: кам’яні мішки-забувайки, катівні, чорні сирі ями, де в пітьмі шкреблися величезні пацюки. Але наглядачі стверджували, що там зараз не сидить жодної душі.

— Крім нас, пане Цибулино, тут нікого немає, — казав йому пан Бартімус.

То був головний наглядач в’язниці — схожий на мерця одноногий лицар із посіченим рубцями обличчям та більмовим оком. Коли пан Бартімус бував напідпитку (чи не щодня), то любив вихвалятися, що в битві на Тризубі врятував князеві Виману життя, і за те йому стало нагородою Вовче Лігво.

Решту «нас» складав кухар, котрого Давос ніколи не бачив, шість стражників у вартовій на нижньому поверсі, двійко праль і двійко ключників, що дбали про в’язнів. Тхорик був молодший з них — син однієї з праль, хлопчина чотирнадцяти років. Старшого звали Гарт, він був лисий мовчазний здоровань, щодня носив один і той самий засмальцьований кубрак старої шкіри, а обличчя завжди сердито кривив.

Роки перемитництва навчили Давоса Лукомора розрізняти людей зі справжнім мороком у душі. Гарт був саме з таких. Тому цибульний лицар у його присутності тримав язика за зубами. З Тхориком та паном Бартімусом йому велося вільніше. Давос дякував їм за харч, заохочував ділитися байками чи сподіваннями, чемно відповідав на їхні запитання, а своїми намагався не набридати. Прохання його завжди були невибагливі: балійка води та шматок мила, книжка для читання, ще кілька свічок. Більшість таких прохань задовольнялася, і Давос мав за те належну дяку.

Жоден з наглядачів не згадував ані про князя Мандерлі, ані про короля Станіса чи Фреїв. Але всі охоче балакали про інші речі. Тхорик прагнув піти на війну, коли доросте віку — битися у битвах і стати лицарем. Полюбляв він і скаржитися на матір: зізнався, що вона спить по черзі з двома стражниками з різних варт, які один про одного не знають, але ж скоро дізнаються, і тоді проллється кров. Інколи ввечері малий навіть приносив до келії міх вина і розпитував Давоса про життя перемитника.

Пан Бартімус життям ззовні стін не цікавився зовсім — так само, як речами, що сталися у світі, відколи ногу йому згубила коняка без вершника та пилка маестра. Зате він сердешно любив своє Вовче Лігво; ніщо так не тішило його, як балакати про довгу криваву історію замку. Лігво було набагато старше за Білу Гавань — так розказав лицар Давосові. Його поставив король Джон Старк — захищати гирло Білого Ножа від наскочників з моря. Багато молодших синів Королів-на-Півночі сиділи тут на панському престолі, безліч братів, дядьків та інших родичів. Деякі передавали замок своїм власним синам і онукам; так виникали бічні гілки дому Старк. Найдовше протрималися Сіростарки — вони тримали Вовче Лігво п’ять століть, доки не зважилися стати за Жахокром у бунті проти Старків зимосіцьких.

Після їхнього падіння замок змінив ще чимало рук. Дім Кремінець володів ним упродовж століття, дім Кляск — майже два. Сиділи тут також Лупаки, Цибані, Гаї та Ясени, котрих у різні часи Зимосіч ставила берегти безпеку на річці. Одного разу наскочники з Трьох Сестер захопили замок і спробували закріпитися на півночі. Під час воєн між Зимосіччю та Долиною його облягав король Озгуд Арин, Старий Сокіл, а спалив королевич Озвин на прізвисько Кіготь. Коли похилий літами король Едрік Старк у старечій немічі став не здатен вже оборонити свої володіння, Вовче Лігво захопили работорговці з Порогів. Перш ніж везти свою здобич кораблями за море, вони таврували бранців гарячим залізом та ламали їм волю батогами, а ці чорні стіни стовбичили навколо мовчазними свідками.

— Потім настала довга люта зима, — правив далі пан Бартімус. — Білий Ніж одягся кригою, і навіть гирло та затока потроху замерзали. З півночі завили крижані віхоли, змусили людоловів ховатися і купчитися навколо вогнищ. Але поки вони грілися, хапаючи дрижаки, прийшов новий король. То був Брандон Старк, праонук Едріка Снігоборода, на прізвисько Крижані Очі. Він забрав назад Вовче Лігво, роздягнув людоловів голяка і віддав їх невільникам, яких знайшов скутими у підземеллях. Кажуть, невільники розвісили тельбухи работорговців на гіллі серце-дерева — на приношення богам. Старим богам, не оцим новим з півдня. Ваша Седмиця не знає зими, а зима не знає її.

Давос не міг сперечатися — і з того, що побачив у Східній-Варті-біля-Моря, ліпше взнати зиму не прагнув.

— Яких ви тримаєтеся богів? — запитав він одноногого лицаря.

— Старих. — Коли пан Бартімус шкірився, то ставав схожим на череп мерця. — Мої пращури сидять тут довше за Мандерлі. Хтозна — може, саме вони тоді розтягували кишки на деревах.