Слава ЗСУ!

— Ви поранені! — зойкнула вона.

— Отут? — Дааріо торкнувся скроні. — То мені арбалетник хотів стрілу в око вгородити. Але я її перегнав, бо поспішав додому, до моєї королеви — скупатися у теплі її посмішки.

Він струснув рукавом, розкидаючи дрібні червоні бризки.

— А ця кров не моя. Один з моїх осавулів торочив, що нам слід перебігти до юнкайців. То я йому запхав руку просто в горло і вирвав серце. Хотів привезти подарунок своїй срібній королеві, але мене відрізали чотири «Коти». Напосілися, шипіли, гарчали. Один мало не вхопив, то я жбурнув йому серце просто в пику.

— Вражаюча звитяга, — мовив пан Барістан якомога кислішим голосом. — Але чи привезли ви новини для їхньої милості?

— Привіз, і недобрі, пане дідугане. Астапору більше немає. Невільникарі йдуть на північ великою потугою.

— Тю, здивував. Це вже стухло і просмерділося, — загарчав Голомозий. — Чи нема чого свіжішого?

— То твоя мамця казала, коли татка цілувала, — не розгубився Дааріо. — Люба царице, я б приїхав швидше, та серед пагорбів аж кишить юнкайських сердюків. Чотири вільні кумпанства. Довелося вашим «Буревісникам» пробиватися крізь них. Є й гірші новини. Юнкайці ведуть військо прибережним шляхом, а з ними йдуть чотири легіони з Нового Гісу. Вони мають слонів, десь із сотню, в броні та з баштами. Є толоські пращники, є чималий загін карфійських вершників на верблюдах. У Астапорі на кораблі саме сідали ще два гіскарські легіони. Якщо вірити полоненим, вони висаджуватимуться за Скахазадханом, щоб відрізати нас від Дотракійського моря.

Поки він розповідав, на мармурову підлогу час від часу падала крапля яскраво-червоної крові. Дані щоразу щулилася.

— Скільки людей загинуло? — спитала вона, коли Дааріо скінчив.

— Наших? Не мав часу рахувати. Та ми придбали більше, ніж втратили.

— Перебіжчиків?

— Хоробрих воїнів, ладних стати за вашу шляхетну справу. Моїй цариці, певен, вони припадуть до смаку. Один — сокирник з Василіскових островів, здоровезний лобуряка, більший за Бельваса. Вам слід його побачити, він того вартий. Є зо два десятки вестеросців, а чи й більше. Втікачі з «Вітрогонів», незадоволені юнкайцями. З них будуть добрячі «Буревісники».

— Як скажете. — Дані не бачила нагоди вередувати. Меєринові скоро знадобиться кожна рука, здатна тримати меч.

Пан Барістан насупив брови.

— Полковнику, ви згадали про чотири вільні кумпанства. Але ми знаємо лише три. «Вітрогонів», «Довгі Списи» і «Бойових Котів».

— Пан дідуган уміє рахувати. До юнкайців перебігли «Другі Сини». — Дааріо відвернувся і сплюнув. — Ось йому, тому Бурому Бенові Бросквину. Коли побачу його бридку мармизу, то розпанахаю від горлянки до пупа і вирву з грудей його чорне серце.

Дані спробувала щось сказати, але не знайшла слів. Вона пригадала, як востаннє бачила Бенове обличчя. «Тепле, привітне… обличчя, якому я довіряла.» Смаглява шкіра, біле волосся, зламаний ніс, зморшки у кутиках очей. Навіть дракони полюбляли товариство старого Бурого Бена, а він вихвалявся, що в собі має краплю драконової крові. «Три зради спіткають тебе… одна заради золота, одна заради крові, одна заради любові.» Чи був Бросквин третьою зрадою, а чи другою? І як тоді рахувати пана Джорага, її старого буркотливого ведмедя? Невже не буде їй ніколи друга, вартого довіри? «Який зиск із пророцтв, якщо не тямиш, про що вони? Якщо я поберуся з Гіздахром ще до світанку, невже оті злії вороженьки згинуть, як роса на сонці? І я вільно запаную у своєму місті?»

Новина від Дааріо зчинила страшний гармидер. Резнак лементував, Голомозий щось похмуро буркотів, кревноїзники гаряче присягалися помститися, Могутній Бельвас гупав кулаком у пошматоване рубцями черево і обіцяв з’їсти серце Бурого Бена зі сливами та цибулею.

— Перепрошую панство, — мовила Дані, та почула її, здавалося, сама лише Місандея. Тоді цариця підвелася на ноги. — Ану тихо мені! Я вже досить наслухалася.

— Ваша милосте! — Пан Барістан впав на одне коліно. — Вам наказувати, нам коритися. Яка буде ваша воля?

— Продовжуйте, як задумано. Зберіть харчів, скільки зможете. — «Якщо озирнуся, втрачу все.» — Треба зачинити ворота і поставити на мури усе наше вояцтво. Нікому не буде дозволено входити і виходити.

Якусь мить у палаті панувала тиша. Присутні перезиралися, водили очима від одного до іншого. Нарешті Резнак спитав:

— То що робити з астапорцями?

Їй кортіло заверещати, заскреготіти зубами, розідрати на собі одяг і вдаритися об підлогу. Натомість вона відповіла незворушно:

— Зачиніть ворота! Чи мушу я повторювати тричі? — За воротами лишалися її діти, але врятувати їх було не в її силі. — Хай усі підуть. Дааріо, ви лишіться. Вашу рану слід промити. А ще я маю до вас кілька запитань.