Слава ЗСУ!

— Перепрошую, отамане-полковнику. Мого вельможного панотця поховано під септом. Минуло надто багато років, відколи я востаннє за нього молився.

— Певно ж, пане князю. Не смію заважати.

Та коли вони розлучилися, Джон Конінгтон пішов не до септу. Натомість ноги понесли його на дах східної башти — найвищої у Грифоновому Сідалі. Видираючись туди, він згадував свої попередні походи нагору — кількасот з власним батьком, який полюбляв там стояти і роздивлятися ліси, скелі, море, втішаючись, що все бачене належить домові Конінгтон, і один-єдиний з Раегаром Таргарієном. Принц Раегар саме повертався з Дорну; він та його почет затрималися у замку на двотиждень. «Він був такий молодий тоді… а я ще молодший. Зелені хлопчаки…» На вітальному бенкеті принц узяв до рук арфу зі срібними струнами і заграв усім присутнім. «Пісню про кохання та лиху долю, — пригадав Джон Конінгтон, — і коли він відклав арфу, все жіноцтво у палаті лило річки сліз.» Та звісно, чоловіків пісня лишила байдужими — зокрема, батька, єдиним коханням якого була земля. Князь Армонд Конінгтон упродовж цілого вечора намагався навернути принца на свій бік у тяганині з князем Морігеном.

Двері на дах застрягли так міцно, що ніхто, вочевидь, не відчиняв їх вже багато років. Довелося добряче прикластися плечем; та коли Джон Конінгтон нарешті подолав опір і вийшов до зубців огорожі, огляд йому відкрився саме такий п’янкий, як він і пам’ятав: стрімка гора при березі з її посіченими вітром скелями та зубчастими шпилями, море унизу, що гарчало і гризло підніжжя замку, наче невтомний звір, нескінченні версти неба й хмар, осінні барви лісу… «Землі твого батька чарують красою» — мовив йому принц Раегар, стоячи просто там, де Джон стояв нині. А хлопчик, яким він був, відповів тоді: «Одного дня вони стануть моїми.»

«Бовдур! Хотів вразити принца — спадкоємця цілої держави з семи королівств, від Вертограду до Стіни.»

Та зрештою Грифонове Сідало справді відійшло йому — хай лише на кілька коротких років. Звідси Джон Конінгтон правив обширом земель, що простягалися на багато верст на захід, південь та північ — дідицтвом, де свого часу господарювали його батько і батько його батька. Та батько і батьків батько ніколи не втрачали цих земель. А він втратив. «Я злетів надто високо, кохав надто палко, роззявив рота надто широко. Я спробував ухопити зірку, та не втримався і впав.»

Після Битви Дзвонів, коли Аерис Таргарієн у божевільному нападі невдячності та підозр позбавив його усіх привілеїв і вигнав у заслання, домові Конінгтон ще лишилися землі та княжий титул — вони перейшли його братові в перших панові Рональду, котрого Джон поставив своїм каштеляном, відбуваючи до Король-Берега служити принцові Раегару. Руїну грифонів довершив Роберт Баратеон вже після війни. Братові Рональду дозволено було лишити собі замок і голову, але княжий титул він втратив, надалі ставши Лицарем Грифонового Сідала. Дев’ять десятих його земель було відібрано і роздано сусіднім панам, які вчасно підтримали Робертові домагання.

Але Рональд Конінгтон помер вже багато років тому. Нинішній Лицар Грифонового Сідала, його син Ронет, за чутками воював десь у річковому краю. Власне, так було навіть на краще. З досвіду Джон Конінгтон знав, що люди найпалкіше б’ються за те, що вважають своїм — хай навіть здобуте у злодійський спосіб. І своє повернення не бажав відзначати пролиттям крові власного родича. Так, батько Рудого Ронета не забарився скористатися падінням власного брата в перших, але ж його син був тоді ще дитиною. Джон Конінгтон навіть не плекав такої вже палкої ненависті до покійного пана Рональда. Зрештою, вина лежала на ньому самому — це він втратив усе при Камінному Септі завдяки власному марнославству та зарозумілості.

Роберт Баратеон тоді ховався десь у містечку, поранений та самотній. Джон Конінгтон знав це, а ще розумів, що Робертова голова на списі скінчить бунт негайно, просто на місці. Він був молодий і пишався собою. А чом би й ні? Король Аерис нарік його Правицею, дав йому військо; лишалося тільки не зрадити довіру короля і показати себе вартим Раегарової любові. Саме тому він забажав убити бунтівного князя власноруч і тим вирізьбити собі почесне місце у всіх літописах Семицарства.

І ось Конінгтон приступив до Камінного Септу, обложив його, зачинив і почав шукати. Лицарі йшли від хати до хати, вибивали кожні двері, заглядали у кожен льох, на кожне горище. Навіть до помийних збіжників були надіслані стражники… і все ж Роберт примудрився якось зникнути. Напевне, міщани ховали його: водили з однієї таємної схованки до іншої, завжди на крок попереду від людей короля. Ціле місто виявилося гніздом зради. Зрештою узурпатор знайшовся у бурдеї. Хіба правдивий король ховатиметься за спідницями розпусних жінок? Та поки тривали пошуки, на місто насунулися Едард Старк і Гостер Таллі з бунтівним військом. Закалатали дзвони, загриміла битва, Роберт вийшов з бурдею з клинком у руці й ледве не вбив Джона на сходах старого септу, що дав містечку його назву.