Слава ЗСУ!

— Виглядає?! Еге ж. Як ходить, то згори теліпає червонястою гривою, а знизу — дрібною червоною цюцюркою. Ото і все, чим має похвалитися. Раймунд Рудоборід разом із синами загинув при Довгозері, дяка вашим клятим Старкам і П’яному Велетню. А малий братик — ні. Чув, з якого дива його кликали Рудим Круком?

Тормунд розтяг вуста у щербатий вишкір.

— Бо геть з поля битви летів першим, наче на крилах. Тоді ще пісню про нього склали. Співець шукав риму і таки знайшов: «Злякать Крука — то не штука…»

Він витер носа.

— Отож якщо лицарі твоєї королеви хочуть собі його дівчаток, хай забирають, мені не шкода.

— Дівча-а-ат! — крякнув Мормонтів крук. — Дівча-а-ат!

Почувши птаха, Тормунд знову зареготав.

— Оце так пташка! Має здоровий глузд. Скільки за нього просиш, Сніговію? Я тобі сина віддав. Май совість віддячити хоч птахом, хай йому грець!

— Віддячив би, — мовив Джон, — та боюся, щоб ти його не зжер.

І на це Тормунд відповів реготом.

— Зже-е-р! — зловісно буркнув крук, ляскаючи чорними крилами. — Зер-рна, зер-рна, зер-рна!

— Треба поговорити про виправу, — мовив Джон. — Хочу, щоб у Щитовій Палаті ми були одностайні, бо мусимо…

Він перервався, коли Мулій встромив носа до дверей і з похмурою мармизою повідомив, що Клідас приніс листа.

— Скажи, хай залишить тобі. Згодом прочитаю.

— Воля ваша, мосьпане, лишень… Клідас аж сам не свій… геть блідий, не рожевий, перепрошую пана… ще й труситься.

— На чорних крилах чорнії слова, — пробурмотів Тормунд. — Здається, ви, колінкарі, кажете щось таке?

— Ми кажемо: «тримай голову в холоді, а черево в голоді», — відповів Джон. — Іще кажемо: «Не пий з дорнійцем, як місяць уповні». Від нас чого тільки не почуєш.

Зачувши прислів’я, Мулій теж всунув свої два шеляги:

— Моя бабця завжди примовляла: «Друзі, що з літа, розтануть, мов сніг, а друзі зимові — то друзі навік.»

— Наразі мудрості пращурів з мене досить, — відрізав Джон Сніговій. — Май ласку, приведи сюди Клідаса.

Мулій не збрехав — старий шафар справді трусився, а блідий був, наче свіжий сніг надворі.

— Мо’, я дурницю кажу, пане воєводо, та цей лист… він мене лякає. Бачите ось тут?

На сувої було написано лише одне слово: «Байстрюку». Не «Воєводі Сніговію», «Джонові Сніговію» чи «Князеві-воєводі». Просто «Байстрюку». Листа було запечатано ляпкою твердого рожевого воску.

— Ви добре вчинили, що прийшли негайно, — мовив Джон.

«І лякаєтеся теж недарма.» Він зламав печатку, розгорнув пергамен і прочитав.

«Твій облудний король мертвий, байстрюче. Його з усім військом розбито у семиденній битві. Я маю його чарівного меча. Перекажи його червоній хвойді.

Друзі твого облудного короля мертві. Їхні голови на мурах Зимосічі. Прийди і подивися, байстрюче. Твій облудний король брехав, і ти теж. Ти сказав світові, що спалив Короля-за-Стіною. Натомість ти послав його до Зимосічі вкрасти в мене молоду.

Я поверну собі свою наречену. Якщо хочеш Манса Розбишаку, прийди і візьми. Я тримаю його у клітці на спогляд усій півночі, як доказ твоєї брехні. У клітці холодно, але я зробив йому теплу накидку зі шкур шести хвойд, які прийшли з ним до Зимосічі.

Я хочу назад свою наречену. Я хочу королеву облудного короля. Хочу його доньку і його червону відьму. Хочу його дичацьку принцесу. Хочу його малого принцика — дичацьке немовля. І свого Смердюка хочу теж. Надішли їх мені, байстрюче, і я не потурбую ані тебе, ані твоїх гайворонів. Залиш їх собі — я виріжу твоє байстрюцьке серце і з’їм.»

Підпис був такий:

«Рамзай Болтон, законний князь та господар на Зимосічі.»

— Гей, Сніговію! — покликав Тормунд Велетнебій. — Що сталося? Маєш такі очі, наче з того сувоя викотилася свіжа голова твого батька.

Джон Сніговій відповів не одразу.

— Мулію, відведи Клідаса назад до покоїв. Ніч темна, стежки слизькі від снігу. Шовкуне, ходи з ними.

Джон віддав Тормундові листа і додав:

— Ось, поглянь сам.

Дичак підозріливо роздивився листа і повернув його назад.

— Виглядає гидко… але Тормунд Громовий Кулак замолоду мав справи цікавіші, ніж примушувати шматки шкіри до себе говорити. Вони ж однак нічого доброго не скажуть, хіба не так?

— Коли і скажуть, то рідко, — визнав Джон. «На чорних крилах — чорнії слова.» Можливо, ті старі примовки мудріші, ніж він гадав. — Цього листа прислав Рамзай Сніговій. Я тобі прочитаю, що він пише.

Коли він скінчив, Тормунд присвиснув.

— Гир! Оце срака роззявилася. Що там про Манса? Тримає його в клітці, кажеш? Як це? Адже кількасот людей бачили, як твоя червона відьма його спалила!