Слава ЗСУ!

— Їжаче з Ерленвальду,— різко сказала королева.— Похвальна турбота про наш час не виправдовує зневажливості. А такою я вважаю те, що ти звертаєшся до мене через залізне решето. Тому — зніми шолом. Вже ж ми якось переживемо втрату часу, який тобі знадобиться на таку дію.

— Моє обличчя, королево, повинне залишатися прихованим. Поки. Із твого дозволу.

По залу пролетів гнівний шум, гул, тут і там посилений приглушеними лайками. Мишовур, нахиливши голову, беззвучно поворухнув губами. Відьмак відчув, як заклинання на секунду наелектризувало повітря, ворухнуло його медальйон. Каланте глянула на Їжака, прищулившись і постукуючи пальцями по підлокітникові трону.

— Дозволяю,— сказала вона нарешті.— Хотілося б вірити, що причина, якою ти керуєшся, досить серйозна. Отже, кажи, що привело тебе, Їжаче Безликий.

— Дякую за дозвіл,— вимовив прибулець.— Однак, щоб відхилити докір у відсутності поваги, поясню, що справа в лицарській обітниці. Я не можу відкрити обличчя, доки не проб'є північ.

Королева недбалим жестом підтвердила, що приймає пояснення. Їжак зробив крок уперед, скрипнувши шипастими латами.

— П'ятнадцять років тому,— пояснив він голосно,— твій чоловік, пані Каланте, король Роґнер, заблукав під час полювання в Ерленвальді. Блукаючи по бездоріжжю, упав з коня в яр і вивихнув ногу. Він лежав на дні яру й кликав на допомогу, але відповіддю було тільки шипіння змій та виття перевертнів, що наближалися. Він, безсумнівно, загинув би, якби не підоспіла допомога.

— Я знаю. Так воно й було,— підтвердила королева.— І якщо ти це знаєш теж, то, здогадуюся, що ти й був тим, хто надав йому допомогу.

— Так. Тільки завдяки мені він повернувся в замок цілим і неушкодженим. До тебе, королево.

— Виходить, я маю тобі дякувати, Їжаче з Ерленвальду. Ця дяка не стає меншою від того, що Роґнер, владика мого серця й ложа, уже покинув цей світ. Я рада б запитати, яким чином можу виявити дяку, однак боюся, що шляхетного лицаря, що дає обітниці, що й керується у всіх учинках лицарським кодексом, таке питання може образити, оскільки це припускало б, що допомога, яку ти надав королеві, не була безкорисливою.

— Ти прекрасно знаєш, королево, що вона дійсно не була такою. Знаєш також, що я саме й прийшов за нагородою, обіцяною мені королем за порятунок його життя.

— Он як?— посміхнулася королева, але в її очах забігали зелені іскорки.— Значить, ти знайшов короля на дні яру, беззбройного, пораненого, кинутого напризволяще долі, на милість змій і чудовиськ, і тільки після того, як він пообіцяв тобі нагороду, поспішив йому на допомогу? А якщо б він не хотів або не міг обіцяти нагороди, ти залишив би його там, а я дотепер не знала б, де біліють його кості? Ах як шляхетно! Вже ж, напевно, ти керувався якою-небудь лицарською обітницею.

Шум між присутніми підсилився.

— І сьогодні прибув за нагородою, Їжаче?— продовжувала королева, посміхаючись усе більш зловісно.— Через п'ятнадцять років? Імовірно, сподіваєшся на відсотки, які набігли за цей час? Тут не банк гномів, Їжаче. Значить, кажеш, нагороду тобі обіцяв Роґнер? Що вдієш, важкувато буде призвати його сюди, щоб він розплатився з тобою. Мабуть, простіше відправити тебе до нього, на той світ. Там ви домовитеся, хто кому заборгував. Я достатньо сильно любила свого чоловіка, Їжаче, щоб не думати про те, що могла б втратити його вже тоді, п'ятнадцять років тому, якщо б він не захотів з тобою торгуватися. Ця думка викликає в мене не надто приємні почуття до твоєї особи. Чи знаєш ти, замаскований прибульцю, що зараз тут у Цинтрі, у моєму замку й у моїх руках, ти настільки ж безпомічний і близький до смерті, як і Роґнер тоді, на дні яру? Так що ж ти можеш запропонувати мені, яку ціну, яку нагороду, якщо я пообіцяю, що ти підеш звідси живим?

Медальйон на шиї Геральта сіпнувся, затремтів. Відьмак швидко глянув на Мишовура, зустрівся з його пронизуючим, явно стурбованим поглядом. Він злегка покачав головою, питально підняв брови. Друїд теж зробив негативний рух, ледь-помітно вказавши кучерявенькою бородою на Їжака. Геральт не був впевнений.

— Твої слова,— викрикнув Їжак,— розраховані на те, щоб злякати мене. І на те, щоб викликати гнів тих шляхетних панів, що зібралися тут, презирство з боку твоєї красуні дочки, Паветти. Але найголовніше — твої слова брехливі. І ти прекрасно знаєш це!

— Інакше кажучи, я брешу як собака,— на губах Каланте заграла дуже неприємна посмішка.

— Ти добре знаєш, королево,— спокійно продовжував прибулець,— що тоді відбулося в Ерленвальді. Знаєш, що врятований мною Роґнер сам, по своїй волі заприсягся дати мені все, що я побажаю. Я призиваю всіх у свідки того, що я зараз скажу! Коли король, якого я врятував і відвів до табору, знову запитав, чого я хочу, я відповів. Попросив, щоб він обіцяв віддати мені те, що залишив вдома, але про що не знає й чого не очікує. І король заприсягся, що бути тому. А повернувшись у замок, застав тебе, Каланте, коли ти народжувала. Так, королево, я чекав п'ятнадцять років, а в цей час відсотки на мою нагороду росли. Сьогодні, дивлячись на прекрасну Паветту, я бачу, що очікування себе виправдало! Милостиві панове, добродії й лицарі! Частина з вас прибула в Цинтру просити руки принцеси. Заявляю, що ви прибули дарма. Від дня свого народження, у силу королівської клятви, прекрасна Паветта належить мені!