Слава ЗСУ!

— Коротше, Кудкудак,— насупилася Каланте.

— Слухаюся! Господи! Невже ви не чули про дітей, указаних Призначенням? Хіба легендарний герой Затрет Ворута не був ще дитиною відданий гномам, тому що виявився тим першим, кого батько зустрів, повернувшись у фортецю? А Шалений Деї, що зажадав від мандрівника віддати йому те, що той залишив вдома, але про що не знає? Цією несподіванкою виявився славний Супрі, який пізніше звільнив Шаленого Деї від закляття, що лежало на ньому. Згадайте також Зівелену, яка зійшла на трон Метинни за допомогою гнома Румплестельта, пообіцявши йому натомість свого первістка. Зівелена не виконала обіцянки, а коли Румплестельт прибув за нагородою, чарами примусила його тікати. Незабаром і вона, і дитина отруїлися й померли. Із Призначенням не можна грати безкарно!

— Не лякай мене, Кудкудаче,— поморщилася Каланте.— Наближається північ, пора страхів. Чи пам'ятаєш ти ще які-небудь легенди із часів твого, безсумнівно, важкого дитинства? Якщо ні, то сідай.

— Прошу дозволу,— барон покрутив свої довгі вуса,— ще трохи постояти. Хотілося б нагадати присутнім ще одну легенду. Це стара, забута легенда, усі ми її, імовірно, чули в нашому, безсумнівно, важкому дитинстві. У цій легенді королі завжди виконували дані ними обіцянки. А нас, бідних васалів, з королями зв'язує лише королівське слово, на ньому ґрунтуються трактати, союзи, наші привілеї й наші володіння. І що? У всьому цьому слід засумніватися? Засумніватися в непорушності королівського слова? Дочекатися, що воно буде вартувати не більше торішнього снігу? Воїстину, якщо буде так, то після важкого дитинства на нас чекає не менш важка старість.

— На чиїй ти стороні, Кудкудаче?— крикнув Райнфарн із Аттре.

— Тихо, нехай говорить!

— Цей надутий півень ображає монарха!

— Барон з Тіґґу правий!

— Тихіше,— зненацька сказала Каланте, встаючи.— Дозвольте йому закінчити.

— Сердечно дякую,— поклонився Кудкудак.— Я саме закінчив.

Опустилася тиша, дивна після того шуму, який щойно викликали слова барона. Каланте продовжувала стояти. Навряд чи хто-небудь, крім Геральта, помітив, як тремтить рука, якою вона торкнулася чола.

— Добродії,— сказала вона нарешті,— повинна вам дещо пояснити. Так… Їжак… каже правду. Роґнер дійсно клятвено пообіцяв йому віддати те, чого не сподівався. Схоже, наш незабутній король був, вибачте, пентюхом у жіночих справах і не вмів рахувати до дев'яти. А мені повідав істину тільки на смертному одрі. Бо знав, що б я зробила з ним, якби він зізнався у своїй клятві раніше. Він знав, на що здатна мати, дитиною якої так легковажно розпоряджаються.

Лицарі й вельможі мовчали, Їжак стояв нерухомо, немов шипаста залізна статуя.

— А Кудкудак,— продовжувала Каланте,— ну що ж, Кудкудак нагадав мені, що я не мати, а королева. Добре. Як королева завтра я зберу Раду. Цинтра — не тиранія. Рада вирішить, чи повинна клятва покійного короля вплинути на долю спадкоємиці трону. Вирішить, чи належить її й трон Цинтри віддати бурлаці без роду й племені або ж зробити відповідно до інтересів держави.

Каланте ненадовго замовкла, косо глянувши на Геральта.

— А що стосується шляхетних лицарів, що прибули в Цинтру в надії отримати руку принцеси… то мені залишається тільки виразити співчуття із приводу жорстокої образи, обезчесчення й осміяння, яким вони тут піддалися. Не моя в тому провина.

У гулі голосів, що прокотився по залу, відьмак уловив шепіт Ейста Турсеаха.

— О боги моря,— видихнув остров'янин.— Так не годиться. Ти явно провокуєш їх на кровопролиття. Каланте, ти їх попросту нацьковуєш…

— Замовкни, Ейсте,— люто прошипіла королева.— Бо я розгніваюся.

Чорні очі Мишовура блиснули, коли друїд указав ними на Райнфарна з Аттре, який збирався встати з похмурим, перекошеним обличчям. Геральт негайно прореагував, випередивши його, устав першим, шумно відсунувши стілець.

— Можливо, Рада не знадобиться,— голосно й звучно сказав він.

Усі здивовано замовкли. Геральт відчував на собі смарагдовий погляд Паветти, погляд Їжака через ґрати забрала, відчував Силу, що здіймалася, як хвиля повені, яка густіла в повітрі. Бачив, як під впливом цієї Сили дим від смолоскипів і світильників починає набувати фантастичних форм. Він знав, що Мишовур теж це бачить. Але знав також, що ніхто інший не помічає.

— Я сказав,— спокійно повторив він,— що, можливо, збирати Раду не знадобиться. Ти розумієш, що я маю на увазі, Їжаче з Ерленвальду?

Шипастий лицар зробив два скрипливі кроки вперед.

— Розумію,— сказав він глухо через забрало.— Дурень би не зрозумів. Я чув, що хвилину тому сказала милостива й шляхетна правителька Каланте. Вона знайшла прекрасний спосіб відскіпатися від мене. Я приймаю твій виклик, незнайомий лицарю.

— Не пригадаю, щоб я тебе викликав,— сказав Геральт.— Я не збираюся битися з тобою, Їжаче з Ерленвальду.

— Геральте!— крикнула Каланте, скрививши губи й забувши про те, що відьмака слід величати «Шляхетним Равіксом».— Не перетягай струни! Не випробовуй мого терпіння!

— І мого!— зловісно додав Райнфарн.

А Крах ан Крайт тільки забурчав. Ейст Турсеах досить багатозначно показав йому кулак. Крах забурчав ще голосніше.