Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

Ривієць не озивався.

— Не вилуплюй на мене очі!— підніс голос Остріт.— І не марнуй мого часу! Я не збираюся стояти тут аж до півночі! Чи ти не дотямив? Я не хочу, щоб ти знімав ці чари. І не хочу, щоб ти її вбивав. Просто хочу, щоб забрався звідси. І щоб усе лишилося по-старому.

Відьмак не рухався. Не хотів, щоб вельможа помітив, якими швидкими зробилися його рухи, якою стрімкою — реакція. Темрява западала швидко, і це було вельми до речі, бо навіть сутінки здавались занадто яскравими для його розширених зіниць.

— А чому це, пане, все має лишатися по-старому?— спитав він нарешті, намагаючись вимовляти якомога повільніше кожне слово.

— А це вже,— Остріт виклично підніс голову,— хай тебе не обходить!

— А якщо я вже знаю?

— Цікаво.

— Легше буде усунути Фолтеста з трону, якщо та упириця набридне всім по саме нікуди? Якщо королівські примхи остогиднуть нарешті і вельможам, і простим людям? Я, між іншим, їхав до вас через Риданію й Новоград і чув не раз, що у Визимі начебто ждуть — не діждуться короля Візимира яко спасителя й істинного монарха… Але мене, пане Остріте, не цікавить ні політика, ні могуття тронів, ані двірцеві перевороти. Я роблю своє діло. Ви коли-небудь чували про почуття обов'язку та про звичайну порядність?

— Не забувай, волоцюго, з ким розмовляєш!— крикнув розлючено Остріт, кладучи долоню на руків'я меча.— Не люблю дискутувати з ким попало! Ви тільки його послухайте: мораль, етика, кодекси!.. І хто це говорить?! Розбійник, що й прибути не встиг, а вже помордував людей! Лицемір, що розкланювався перед Фолтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, як найманий головоріз! І ти смієш іще задирати кирпу, нікчемо?! Вдавати з себе відуна? Чарівника? Ти, шолудивий відьмаче! Геть звідсіля, поки я не розпанахав твою гидку пику!

Відьмак навіть не ворухнувся.

— Краще ви ідіть звідсіля, пане Остріте,— мовив він спокійно.— Темніє.

Вельможа зробив крок назад і блискавично вихопив з піхов меча.

— Ти сам напросився, знахарю! Отримуй, що заробив! І не поможуть тобі твої штучки! Маю при собі черепашачий камінь!

Геральт лише усміхнувся. Поширені вигадки про силу черепашачого каменю були безпідставні. Але тратити силу на чарівні закляття, як і щербити свій срібний меч об Острітове залізяччя, він не мав жодного наміру. Отож стрімко ухилився від Острітового меча і п’ястком ударив вельможу в скроню.

6

Отямився Остріт доволі швидко. Він марно вдивлявся в темряву, відчував тільки, що зв'язаний. Геральта, який стояв поруч, не бачив, але, збагнувши своє становище, завив протягло й розпачливо.

— Мовчи краще,— мовив відьмак.— Бо прикличеш її передчасно.

— Ти, клятий убивце! Де ти там?! Ану розв'яжи мене зараз же, собацюро! Висітимеш за це, сучий сину, на шибениці!

— Тихо.

Остріт важко дихав.

— Залишиш, аби вона мене зжерла? Зв'язаного?— озвався вже тихіше він, майже пошепки додаючи до запитання лайку.

— Ні,— мовив відьмак.— Відпущу тебе, але не зараз.

— Ти, душогубе!— просичав Остріт.— Хочеш мною затулитись від упириці?

— Хочу.

Остріт принишк, перестав борсатись.

— Відьмаче!

— Чого тобі?

— Знаєш, я справді хотів повалити Фолтеста. Багато хто цього хоче. Але ніхто так, як я, не бажає йому загибелі, не хоче, аби він сконав у муках, збожеволів від них, живцем згнив. І знаєш, чому?

Геральт мовчав.

— Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаче, ти тут?

— Тут.

— Я знаю, що ти собі думаєш. Але цього не було. Я не насилав жодних чар. Я взагалі не розуміюсь на чарах. Лише раз, один раз сказав зі злості… Чуєш, відьмаче?

— Чую.

— Це все його мати, стара королева. Напевно вона. Не могла бачити, як він і Адда… Відьмаче! Щось найшло на мене і я сказав… Це я винен, відьмаче?.. Я?

— Це вже не має значення.

— Північ близько, відьмаче?

— Близько.

— Відпусти мене раніше. Дай мені трохи часу.

— Ні.

Остріт не почув гуркоту кам’яної плити, що зсунулась із гробниці, але відьмак чув усе. Він нахилився над зв’язаним вельможею і кинджалом розрізав мотуззя. Остріт, не чекаючи нагадування, підхопився, пошкутильгав трохи на затерплих ногах, а далі побіг. Його зір уже так призвичаївся до темряви, що розрізняв дорогу до самого виходу.

Лунко вискочила з підлоги плита, що закривала доступ до склепу. Геральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну, нелюдську постать упириці, що спритно, швидко й безгучно кинулася вслід Острітові.

Моторошний, несамовитий крик розітнув ніч, струснув старі мури й завис, вібруючи, під склепіннями покинутого палацу. Відьмак не міг достеменно оцінити відстані — загострений слух наближав усі звуки, — але знав, що упириця здогнала Остріта дуже швидко. Занадто швидко.

Геральт вийшов на середину зали і став поряд із входом до склепу. Відкинув плаща. Повів плечима, перевіряючи, як висить меч. Натяг рукавиці. Мав іще хвилю часу. Знав, що потвора, хоч і сита по зав’язку, не відразу покине труп Остріта. Серце і нутрощі були для неї коштовними ласощами, що живили її в летаргії.

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 11.


Останній коментар

Віталій 13:48:18

Сам ти херня!!!


Віталій 13:47:06

Хороша книга!!!!


максим 25.09.2018

клас всім рикоментую сайт прочитав за 3 дня


Додати коментар