Слава ЗСУ!

Я виступив уперед, ухопив Веґа і потягнув його назад за комір жилета. Його вкушена рука вже почорніла і розпухла, ставши вдвічі більшою за свій звичайний розмір. Він дивився на мене, й очі вилазили з орбіт, а з рота потекла біла піна.

Десь пронизливо кричав Біллі Стрітер.

Ікла відірвалися від плоті жертви.

— Пече, — тихо промовив Веґ і більше вже нічого сказати не міг. Горло в нього розпухло, і язик вивалився з рота. Він упав на підлогу й засмикався у передсмертних конвульсіях. Тепер змія дивилася просто на мене, роздвоєний язик з’являвся і зникав у роті. То були чорні очі змії, проте сповнені людського розуміння. Я підняв револьвер з особливим зарядом. Срібна куля була в мене тільки одна, а голова смикалася туди-сюди, але я ні на мить не засумнівався, що мій постріл буде влучним, бо для цього такі, як я, народилися. Спалахнули холодні очі, змія кинулася на мене, і я натиснув на гачок. Постріл влучив у ціль — срібна куля потрапила в роззявлену пащеку. Голова вибухнула фонтаном червоних бризок, які ставали білими, ще не долетівши до ґрат і підлоги коридору. Я вже бачив таку мучнисто-білу речовину. То був мозок. Людський мозок.

Зненацька крізь діру з нерівними краями на потилиці у Луки на мене прозирнуло лице Оллі Анґа. Його голова сиділа на верхівці зміїного тіла. Між лускою на тілі вилізло кошлате чорне волосся, бо сила, що контролювала зміїну форму, вже гинула. За мить до того, як тіло впало на підлогу, одне блакитне око стало жовтим і перетворилося на вовче. А тоді змія впала і потягла нещасного Стеґа Луку за собою. Тіло шкуряка на підлозі коридору мерехтіло й спалахувало, дрижало й змінювалося. Я чув, як хрускочуть суглоби і труться одна об одну кістки. Ось з’явилася гола ступня, перетворилася на волохату лапу і знову стала людською ступнею. Враз рештки Оллі Анґа задрижали, а тоді знерухоміли.

А хлопчик усе кричав.

— Іди ляж на матрац, — сказав я йому (не надто твердим голосом). — Заплющ очі й скажи собі, що все скінчено, бо це справді так.

— Ти мені потрібен. — Біллі йшов до матраца і схлипував. Щоки в нього були всі в бризках крові. Я сам був нею аж просякнутий, але він цього не бачив. Очі в нього вже були заплющені. — Прийди до мене сюди. Будь ласка, сей, прошу!

— Я зайду одразу ж, як зможу, — пообіцяв я. І слова дотримав.

Ми втрьох провели ніч на покладених поряд матрацах у камері для п’яниць і хуліганів: Джеймі ліворуч, я праворуч, а Юний Білл Стрітер посередині. Самум потроху вщухав, і допізна лунали на головній вулиці радісні звуки народних гулянь — Дебарія святкувала смерть шкуряка.

— Сей, а що буде зі мною? — спитав Біллі перед тим, як заснути.

— Усе буде чудово, — сказав я, сподіваючись, що Еверлін з Безтурботності не підведе мене в цьому.

— А він мертвий? Правда мертвий, сей Дескейн?

— Правда.

Але щодо цього я вважав за краще не ризикувати. Після опівночі, коли вітер влігся і став легеньким вітерцем, а змучений Білл Стрітер забувся таким міцним сном, що до нього не могли пробитися навіть кошмари, ми з Джеймі приєдналися до шерифа Піві на пустищі за тюрмою. Там ми полили тіло Оллі Анґа вугільною олією. Перш ніж піднести до нього сірника, я спитав, чи нікому не потрібен наручний годинник на згадку. Якимось дивовижним чином він не розбився в боротьбі, й хитра маленька секундна стрілка досі бігала.

Джеймі похитав головою.

— Я ні, — сказав Піві. — У ньому може сидіти дух. Підпалюйте, Роланде. Якщо я можу так вас називати.

— Буду радий. — Я запалив сірника і кинув на тіло. Ми стояли й дивилися, як тіло дебарійського шкуряка пожирає вогонь, аж поки воно не перетворилося на обвуглений кістяк. Наручний годинник став лише горбком у попелі.

Наступного ранку ми з Джеймі зібрали бригаду чоловіків (усі вони були більш ніж охочі допомогти), яка вирушила на залізницю. Вони за дві години поставили Пердунчика на рейки. Керував операцією машиніст Тревіс, а я надбав собі багатьох друзів, коли сказав, що вся бригада зможе безплатно пообідати у Рейсі й пізніше випити в «Угробленому щасті».

Того вечора мало відбутися міське святкування, на яке нас із Джеймі запросили як почесних гостей. Без цього я міг би цілком і повністю обійтися (мені хотілося якнайшвидше вирушити додому, та й не товариська я людина), але такі події зазвичай належать до службових обов’язків. Одне було добре: там мали бути жінки, може, навіть гарненькі. Проти цього я не заперечував і підозрював, що Джеймі теж. Про жінок він ще багато мав дізнатися, і Дебарія була нічим не гірша за інші місця, щоб узятися за науку.

Ми з ним спостерігали, як Пердунчик повільно пахкає до розвороту і повертається до нас, уже розвернутий у правильному керунку: в бік Ґілеаду.