Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

Вони трохи помовчали, потім дівчина сказала:

— Цей юнак,— він тепер уже справжній мужчина і упадає за жінками, щоб приховати, хто він такий,— намалював мій портрет. Хочеш, я подарую його тобі?

— Спасибі,— сказав полковник.— Дуже хочу.

— Він такий поетичний. Волосся вдвічі довше, ніж насправді, і вигляд у мене такий, наче я виходжу з моря, не замочивши голови. Коли виходиш з моря, волосся злипається, і вся ти схожа на дохлого щура. Але тато добре заплатив за портрет, і хоч я там і не справжня, такою тобі хотілося б мене бачити.

— Я часто уявляю собі, як ти виходиш з моря.

— Це ж таке огидне видовище... Але, може, справді дати тобі той портрет на згадку?

— А твоя матуся не заперечуватиме?

— Ні. Я думаю, вона навіть буде рада позбутися його. У нас є кращі картини.

— Я дуже люблю вас обох — і тебе, і твою матір.

— Я неодмінно скажу їй.

— Як ти гадаєш, отой рябий хлюст справді письменник?

— Так, коли вірити Етторе. Він любить пожартувати, але ніколи не бреше. Річарде, а що таке хлюст?

— Це важко пояснити. По-моєму, це людина, яка ніколи не займається по-справжньому своїм ділом (oficio) і тільки дратує всіх своїм нахабством.

— Мені треба навчитися правильно вживати це слово.

— Краще його зовсім не вживати,— сказав полковник. Потім спитав: — А коли я одержу портрет?

— Хоч би й сьогодні ввечері. Я скажу, щоб його загорнули і віднесли до тебе. А де ти його повісиш?

— У себе вдома.

— I ніхто не прийде й не буде сміятися з мене та говорити всяку гидоту?

— Ні. Я їм скажу, що це портрет, моєї дочки.

— А в тебе була дочка?

— Ні, але мені завжди хотілося її мати.

— Я можу бути ще й твоєю дочкою.

— Тоді це буде кровозмішення.

— В такому стародавньому місті, як наше, це нікого не вразить. Тут і не таке бачили!

— Слухай, доню...

— Як гарно! — сказала вона. — Мені дуже подобається.

— От і гаразд, — сказав полковник трохи захриплим голосом.— Мені теж подобається.

— Тепер ти розумієш, за що я тебе люблю, хоч добре знаю, що не слід би.

— Слухай, доню... Де ми повечеряємо?

— Де хочеш.

— То, може, в «Грітті»?

— Гаразд.

— Тоді подзвони додому і спитай дозволу.

— Ні, я не питатиму дозволу, а просто скажу, де я, щоб вони не хвилювалися.

— Ти справді хочеш вечеряти в «Грітті», а не десь-інде?

— Так. Це дуже добрий ресторан, і ти там живеш, і там усі можуть нас бачити.

— Коли це ти стала такою?

— Я завжди була така. Мені завжди було байдуже, що про мене думають. Та я й ніколи не робила нічого такого, чого треба соромитись, хіба що брехала в дитинстві і бувала нечемною.

— Ох, як би я хотів одружитись з тобою і мати п'ятеро синів! — сказав полковник.

— Я теж,— відповіла дівчина. — I порозсилати їх на п'ять сторін світу.

— Хіба світ має п'ять сторін?

— Не знаю, — сказала вона,— Мені здавалось, що п'ять, коли я це говорила. От нам і стало весело, правда?

— Так, доню.

— Скажи ще раз. Тим самим тоном.

— Так, доню.

— Ох! — сказала вона. — Чому в людей усе так складно? Можна потримати тебе за руку?

— Вона така потворна, що мені й самому гидко на неї дивитися.

— Ти навіть не розумієш, яка в тебе рука!

— Ну, це як на чий смак,— сказав він.— Тільки все-таки ти помиляєшся, доню.

— Може, зате нам знову весело, і все погане розвіялося.

— Зникло, як туман у видолинках, коли над пагорбами сходить сонце,— сказав полковник. — А сонце — ти.

— Я хочу бути місяцем.

— Ти й місяць, — сказав полковник. — I кожна інша планета, що тобі до вподоби. Я покажу тобі, де вона на небі. Господи, доню, та, про мене, будь хоч цілим сузір'ям!

— Ні, краще я буду місяцем. У нього теж бувають прикрощі.

— Так. Його прикрощі повторюються регулярно. Але щербатий місяць перед тим завжди буває уповні.

— Він іноді здається мені таким сумним отам, над Каналом, що в мене аж серце щемить.

— Йому добряче перепало на віку.

— Може, вип'ємо ще по одному «Монтгомері»? — спитала дівчина.

Аж тепер полковник помітив, що англійці пішли. Він нічого не бачив, крім її чарівного обличчя. «Отак тебе колись і вбити можуть, — думав він.— Але, з другого боку, це нібито й зосередженість. Та хай там як, а не можна бути таким з біса необачним».

— А чого ж? — сказав він.— Можна випити.

— Від нього стає так легко на серці, — сказала дівчина.

— У Чіпріані його добре готують, він діє навіть на мене.

— Чіпріані дуже розумний!

— До того ж майстер свого діла.

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!