Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Годі взе, Генлі, пелестань.

Едді звівся на ноги й побіг на майданчик. М'яч відскочив від дротяного паркану і, вдарившись об землю, повернувся до Генрі. Той спробував було провести м'яч повз молодшого брата, але той відреагував блискавично, хоч і навдивовижу делікатно: простягнув руку і вихопив м'яч. Потім легко пірнув під простягнуту руку Генрі, якою той молотив повітря, і повів м'яч до кошика. Набурмосившись, Генрі рвонув за ним, але з таким самим успіхом він міг би лягти поспати. Едді підстрибнув, зігнувши коліна й задравши носки ніг, й поклав м'яч у кошик. Генрі вихопив його в брата з–під носа й повів до смуги.

«Дарма ти це зробив, Едді», — подумав Джейк. Він стояв у тому місці, де закінчувався паркан, і спостерігав за їхньою грою. Це місце здавалося йому цілком безпечним, принаймні поки що. На носі в Джейка були таткові окуляри, та й хлопці так захопилися грою, що не помітили б навіть президента Картера, якби той підійшов подивитися. Хоча Джейк сумнівався, що Генрі взагалі відомо, хто такий президент Картер.

Він очікував, що Генрі почне чіплятися до брата, може, навіть стукне за відібраний м'яч. Але виявилося, що він недооцінив його метикуватість. Генрі зробив обхідний маневр, на який навіть Джейкова мама не повелася б, але Едді, здавалося, клюнув. Генрі метнувся повз брата до кошика, грубо й весело порушуючи всі правила: здебільшого він ніс м'яч у руках. Джейк був упевнений, що Едді легко зможе перехопити його, але хлопець чомусь загаявся. Генрі знову націлився на кошик, але кидок зробив дуже незграбно, і м'яч знову відскочив від кільця. Едді вхопив… і дозволив йому вислизнути з пальців. Генрі перехопив, повернувся і вкинув у кільце без сітки.

— Один–нуль, — видихнув він. — Граємо до дванадцяти?

— Звісно.

Джейку все стало ясно. Гра буде жорсткою, але Генрі обов'язково виграє. Едді подбає, щоб він виграв. І не тільки тому, щоб уникнути знущань. Здобувши перемогу, Генрі подобрішає і, либонь, відведе Едді туди, куди йому хотілося.

Гей, хлопче… виявляється, твій малий брат уже давно грає на тобі, як на скрипці, а ти й не здогадуєшся?

Джейк сховався за будинок, що стояв на північному краю майданчика. Тепер йому не було видно братів Дін, і вони його бачити не могли. Прихилившись до стіни, він слухав, як стукає м'яч на баскетбольному майданчику. Невдовзі Генрі вже пихкотів, як Чарлі Чух–Чух, що підіймається на крутий схил. Палить, ясна річ. Такі, як Генрі, завжди палять.

Гра тривала майже десять хвилин, і коли Генрі оголосив про свою перемогу, на вулиці вже було повно інших дітлахів, що поверталися зі шкіл додому. Деякі, проходячи повз, зацікавлено поглядали на Джейка.

— Незле зіграли, Генрі, — сказав Едді.

— Непогано, — видихнув Генрі у відповідь. — А ти досі ведешся на старі, як світ, трюки.

«Звісно, він ведеться, — подумав Джейк. — І вестиметься й далі, аж поки не буде важити фунтів зо вісімдесят. А тоді на тебе може чекати сюрприз».

— Так, ти мене перехитрував. Слухай, Генрі, може, все–таки підемо туди?

— А чого б і не піти? Ходімо.

— Ура! — загорлав Едді. Пролунав гучний шльопанець: напевно, Едді дав братові п'ять. — Здорово!

— Піднімись додому. Скажи мамі, що ми повернемося до пів на п'яту, за чверть п'ята точно будем. Але про Маєток нічого не кажи, бо вона точно сказиться. Вона теж думає, що там привиди.

— Сказати їй, що ми йдемо до Дьюї?

Настала тиша: Генрі обдумував відповідь.

— Нє. Вона може подзвонити місіс Бунковськи. Скажи їй… скажи, що ми йдемо до Дальберга хавати морозиво. Вона поведеться. І попроси в неї пару баксів.

— Грошей вона мені не дасть. До видачі кишенькових ще два дні.

— Дурня. Ти зможеш з неї витягти. Іди давай.

— О'кей. — Але Джейк не почув, щоб Едді пішов. — Генрі?

— Що? — Нетерпляче.

— Як ти гадаєш, у Маєтку водяться привиди?

Джейк перемістився трохи ближче до майданчика. Він не хотів, щоб його помітили, але прагнув почути відповідь.

— Та нє. Будинки з привидами хіба що в довбаному кіно бувають.

— Ох. — В голосі Едді звучало відчутне полегшення.

— Але якби привиди існували, — додав Генрі (мабуть, не хоче, щоб брат занадто розслаблявся, подумав Джейк), — то вони б точно жили в Маєтку. Я чув, що кілька років тому двоє з Норвуд–стрит залізли туди потрахатися. Копи знайшли їх з перерізаними горлянками. І кров'яки ніде не було. Ні на трупах, ні на підлозі. Тямиш? Уся кров десь поділася.

— Приколюєшся? — тремтячим голосом спитав Едді.

— Нєа. Але це ще не найгірше.

— А що найгірше?

— У них обох було сиве волосся, — сказав Генрі. До Джейкових вух долинув урочистий тон, яким це було вимовлено. Він зрозумів, що зараз Генрі не дражниться, що зараз він вірить у кожне сказане слово. (А ще він сумнівався, що Генрі вистачило б клепки вигадати таку історію.) — У обох. А очі були круглі–круглі й витріщені, наче вони побачили щось найстрашніше в світі.

Попередня
-= 92 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар