Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Ти мусиш зайти, Джейку. Це шлях Променя, дорога до Вежі й нас твого Видобування. Будь щирим, тримайся, йди до мене.

Страх не минувся, але жахливе відчуття паніки, що накочувала хвилями, зникло. Джейк знову розплющив очі й побачив, що не він один відчуває силу і пробудження внутрішньої свідомості цього будинку. Едді щосили намагався відійти подалі від паркана. Він повернувся обличчям до Джейка, і той побачив його очі: широко розплющені, вони тривожно зиркали з–під зеленої бандани. Старший брат ухопив його за барки і підштовхнув до іржавої хвіртки, та навряд чи він дражнився, надто вже нерішучим вийшло це підштовхування. Хай яким тупоголовим був Генрі, але він так само, як Едді, боявся цього Маєтку.

Вони трохи відійшли вбік і трохи постояли, вивчаючи будинок поглядами. Джейк не міг розчути, що вони кажуть один одному, але тон їхніх голосів був благоговійним і тривожним. Раптом Джейк згадав, що сказав йому Едді уві сні: «Але не забувай про небезпеку. Будь обережний… і не лови гав».

І тут справжній Едді, той, що стояв на іншому боці вулиці, підвищив голос так, що Джейк зміг розібрати слова.

— Генрі, може, підемо додому? Ну будь ласка. Мені тут не подобається. — Він не просив, він благав.

— Ти мале дурне дівчисько, — відповів Генрі, але Джейкові здалося, що говорить він зневажливо, а насправді подумки зітхає з полегшенням. — Ходімо вже, куди тебе подіти.

Вони відвернулися від покинутого будинку, що причаївся за старим похилим парканом, і попрямували в бік Джейка. Він позадкував, розвернувся і втупився поглядом у вітрину зачуханої крамнички «Комісійний магазин Датч–Гіла». Невиразні постаті Генрі й Едді відбивалися на старенькому пилососі «Гувер». Джейк бачив, як вони перетинають Райнголд–стрит.

— А ти точно знаєш, що там нема привидів? — спитав Едді, коли вони ступили на хідник, де стояв Джейк.

— Знаєш що? — відповів Генрі. — Оце побачив його і засумнівався.

Вони пройшли в Джейка за спиною, і жоден не звернув на нього уваги.

— А ти б зміг зайти всередину? — спитав Едді.

— Ні за які гроші! — випалив Генрі.

Вони повернули за ріг. Джейк відступив від вітрини й подивився їм услід. Вони поверталися тією самою дорогою, якою прийшли: пліч–о–пліч, Генрі, вже сутулий, як ті значно старші чоловіки, важко крокує в своїх гівночавах зі сталевими носаками, Едді поряд, рухається з неусвідомленою грацією. їхні довжелезні тіні, що вже виступали на проїжджу частину, щось по–товариському обговорювали на хіднику.

«Вони йдуть додому, — подумав Джейк, і його затопила хвиля самотності, така потужна, що, здавалося, ще трохи — і вона його розчавить. — Повечеряють, зроблять домашнє завдання, потім сваритимуться перед телевізором через те, хто яку передачу хоче дивитися, а потім підуть спати. Той Генрі, може, й забіяка, але у них є життя і воно має сенс… а зараз вони до нього повертаються. Цікаво, а вони самі знають, як їм пощастило? Едді, мабуть, здогадується».

Джейк повернувся, поторсав шлейки наплічника і перейшов Райнголд–стрит.

25

Сюзанна відчула, що на порослих травою обширах за поставленим сторч камінням щось заворушилося: почулося зітхання, потім шелест.

— Щось наближається, — напружено сказала вона. — Швидко наближається.

— Будь обережна, — сказав Едді, — але не пускай його до мене. Розумієш? Не пускай його до мене.

— Я чую, Едді. Ти роби своє.

Едді кивнув. Він став навколішки посеред кола, тримаючи перед собою загострений кілок, наче оцінював його гостроту. Потім опустив палицю і накреслив нею на землі темну пряму лінію.

— Роланде, бережи її…

— Постараюся, Едді.

— …але не пускай його до мене. Джейк уже на підході. Божевільна матуся справді вже на підході.

Сюзанна побачила, як розтулилася трава на півночі від велемовного кільця і там утворилася прогалина, націлена прямісінько на коло з каменів.

— Готуйся, — сказав Роланд. — Зараз воно нападе на Едді. Комусь із нас доведеться затримати цю істоту.

Сюзанна піднялася на обрубках ніг, наче змія, що виповзає з кошика індуса–факіра. Руки, стиснені в кулаки, вона тримала біля щік. Очі палали вогнем.

— Я готова, — сказала вона і закричала: — Іди–но сюди, хлопче! Бігом сюди! Біжи, бо пропустиш свято!

Коли господар кам'яного кола ввірвався в свою оселю, дощ припустив дужче. Сюзанна встигла лишень відчути його пружну й безжальну чоловічість (то був змішаний запах джину і ялівцю, такий міцний, що від нього сльозилися очі), а потім демон блискавично метнувся в центр кола. Вона заплющила очі й потягнулася, кличучи його, — не руками і не подумки, а всією своєю жіночою силою, що жила глибоко всередині:

Попередня
-= 95 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар