Слава ЗСУ!

Цього разу Вінстон був переляканий аж до самозабуття.

“ТИ тут!” – сказав він.

Парсонс обдарував Вінстона поглядом у якому не було жоднісінької цікавості і тим більше жоднісінького здивування, але лише страждання. Він почав судомисто ходити вперед та назад, вочевидь нездатний зберігати спокій. Кожного разу коли він випрямляв свої пухкенькі коліна було легко помітити, що вони тремтіли. Його очі були широко розплющені, пильно вдивляючись, так наче він не міг попередити себе від витріщання на щось, що знаходилося на середній відстані.

“За що ти тут?” – запитав Вінстон.

“Думкозлочин!” – сказав Парсонс, майже ревучи від плачу. Цей тон його голосу мав на увазі одночасно і цілковито повне визнання своєї провини і певного роду скептичний жах, що таке слово могло бути застосованим ним самим до себе. Він спинився навпроти Вінстона і почав палко,із закликом, звертатись до нього: “Ти ж не думаєш, що вони мене розстріляють,чи не так, старий друзяко? Вони ж не розстріляють тебе якщо ти насправді нічогісінько не вчинив – лише за думки, з якими ти нічим не в змозі зарадити? Я знаю вони нададуть тобі чесні слухання. Ох, я щиро вдячний їм за це! Вони ж повинні знати усі мої письмові характеристики, чи не так? ТИ ж знаєш якого роду друзякою я був. Не поганим друзякою як на мій погляд. Не митикуватим, звісно, але щиро палким. Я намагався робити усе якнайкраще задля Партії, чи не так?Я можу відбутися п’ятьма роками, як ти вважаєш?Або навіть десятьма?Друзяка на зразок мене міг би зробити себе дуже корисним у таборі з примусової праці. Вони ж не розстріляють мене тільки за те, що я зійшов з рейок лише раз?”

“Чи ти винен?” – запитав Вінстон.

“Звичайно ж я винен!” – плачучи заволав Парсонс, холопськи зиркаючи на телезахист. “Ти ж не думаєш, що Партія може арештувати безневинну людину, чи не так?” Його жабоподібне обличчя стало більш самовпевнено незворушним, і навіть набуло трохи святенницького виразу. “Думкозлочин це жахлива річ, старий друже,” – сказав він повчально – “Він є дуже віроломним. Він може оволодіти тобою,а ти навіть не дізнаєшся про це. Чи ти знаєш як він оволодів мною? У моєму сні! Так, це вже факт. Я, наполегливо працюючи, намагався робити свій внесок – ніколи не знав, що будь-яка погана гидота є у моєму розумі взагалі. А потім я почав розмовляти уві сні. Чи ти знає, що вони почули, що я казав?”

Він притопив свій голос, неначе як хтось хто змушений з медичних причин вимовляти непристойні лайки.

“ “Геть Старшого Брата!” Так, я казав це! Казав це знову і знову, здається. Між нами, старий друже, я дуже радий, що вони мене затримали перш ніж я зайшов хоч трохи далі. Чи ти знаєш, що я збираюся сказати їм коли я постану перед трибуналом? “Дякую Вам” , я збираюся сказати, “дякую Вам за те, що Ви врятували мене перш ніж стало занадто пізно.””

“Хто доніс на тебе?” – запитав Вінстон.

“Це була моя маленька донечка,” – сказав Парсонс з певного роду скорботною гордістю. “Вона підслуховувала у замкову шпарину. Чула, що я казав і швидко поквапилася до патрульних наступного ж таки дня. Досить кмітливо, як на семирічну нишпорку, га? Я не тримаю жодного зла на неї за це. Фактично, я пишаюся нею. Це демонструє, що я виховав її у правильному дусі, хай там як.”

Він зробив ще декілька судомних рухів догори і вниз, декілька разів, кидаючи дуже довгі погляди на унітаз. Потім він зненацька зірвав свої шорти.

“Вибач мені, старий друже,” – сказав він – “Я не в змозі зарадити з цим. Це все через очікування.”

Він плюхнувся своїми величезними сідницями на унітаз. Вінстон закрив своє обличчя долонями.

“Сміт!” – прогорлав той голос з телезахисту – “6079 Сміт В.! Відкрийте ваше обличчя. Жодне обличчя не може бути закрито у цих камерах.”

Вінстон відкрив своє обличчя. Парсонс використовував цей унітаз строкато голосно, рясно та буйно. Коли він усе це вивалив, то з’ясувалося що заглушка була бракована і ця камера смерділа жахливо мерзенно ще годинами опісля всього цього.

Парсонса було переведено. Ще більше в’язнів прибувало і відбувало таємничим чином. Одного, жінку, було призначено до “Кімната 101” і, як зауважив Вінстон, вона зморщилася та обернулася у зовсім інший колір коли почула ці слова. Час коли він прибув, якщо це був ранок коли його привели сюди, міг бути полуднем; або якщо це був полудень, тоді це могло бути опівночі. У цій камері було шість в’язнів, чоловіків та жінок. Усі сиділи дуже тихо. Навпроти Вінстона сидів чоловік із зубатим, без підборіддя обличчям точнісінько як у якогось великого, нешкідливого гризуна. Його товсті, цяткуваті щоки були настільки сумчастими унизу, що було дуже важко не повірити, що він має невеличкі запаси їжі завбачливо приховані там. Його блідо-сірі очі боязко перепурхували з обличчя до обличчя і знову швиденько відверталися геть коли він зустрічав будь-чий погляд.