Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Ходор, напевне, прагнув того самого, бо проказав:

— Ходор! — А тоді знову: — Ходор-ходор-ходор-ходор.

— Гаразд, — відповіла Мейра, — якщо ти так хочеш почути решту…

— Дуже хочу! Кажи вже.

— Кінні герці мали тривати п’ять днів, — вела далі Мейра. — А потім — бугурт між сімома загонами, стрільба з лука, кидання сокир, кінні перегони, змагання співців…

— Про те все мені байдуже! — Бран нетерпляче посовався у кошику на Ходоровій спині. — Кажи про кінні герці!

— Слухаю волю мого пана принца. Отже, дочка господаря замку була королевою краси та кохання, за її поборників билися четверо братів та дядько, але усі сини Гаренголу були переможені першого ж дня. Їхні переможці стали новими поборниками, але ненадовго — їх теж скоро побили. І сталося так, що наприкінці першого дня серед поборників королеви краси опинився лицар-їжатець, а на ранок другого перемоги здобули також лицар з вилами та лицар двох башт. Але пополудні другого дня, коли тіні вже видовжувалися, на полі з’явився таємничий лицар.

Бран поважно кивнув. Таємничі лицарі часто з’являлися на турнірах, ховаючи обличчя під шоломами. Щити вони мали або чисті, або змальовані дивними, раніше не баченими знаками. Інколи то були уславлені воїни, що ховалися від людського ока. Одного разу Драконолицар виграв турнір як Лицар Сліз, щоб замість коханки короля оголосити королевою краси та кохання свою сестру. Двічі обладунок таємничого лицаря вдягав Барістан Зухвалий — найперше у віці десяти років.

— Б’юся об заклад, таємничим лицарем був малий болотник!

— Цього ніхто не знав, — відказала Мейра, — але таємничий лицар на зріст був невисокий, а броня його сиділа погано і була зібрана з миру по нитці. На щиті він ніс серце-дерево старих богів — білий оберіг з усміхненим червоним обличчям.

— Може, він прийшов з Острова Ликів? — припустив Бран. — А чи був він із себе зелений?

У казках Старої Мамки сторожі острова мали темно-зелену шкіру і листя замість волосся, а іноді — ще й оленячі роги. Утім, Бран сумнівався, що таємничий воїн зумів би вдягти лицарського шолома, якби мав на голові роги.

— Напевне, його надіслали старі боги!

— Можливо, саме вони. Таємничий лицар схилив списа перед королем і поїхав до кінця поля, де поставили шатра п’ятеро поборників. Ти й сам здогадаєшся, котрих трьох із них він викликав.

— Лицаря-їжатця, лицаря з вилами та лицаря башт-близнюків. — Бран чув досить казок про лицарів, щоб не схибити. — Кажу тобі, то мав бути малий болотник!

— Хай хто він був, старі боги дали сили його правиці. Першим упав лицар-їжатець, другим — лицар із вилами, і нарешті останнім — лицар двох башт. Жодного з них люди не дарували великою любов’ю, тому завзято гукали за Лицаря Усміхненого Дерева, як його скоро прозвали навколо бойовиська. Коли переможені вороги прийшли домовлятися про викуп коней та озброєння, Лицар Усміхненого Дерева заговорив до них лунким голосом з-під шолома: «Навчіть своїх зброєносців звичаїв честі та гостинності. Іншого викупу мені не треба.» Коли переможені лицарі суворо покарали зброєносців, їм повернули коней та обладунки. Так молитви малого болотника були почуті… зеленими людьми, старими богами чи дітьми лісу — хто може знати?

Бран поміркував хвильку і вирішив, що казка йому страшенно подобається.

— А що було далі?! Чи переміг Лицар Усміхненого Дерева на турнірі? Чи одружився він із принцесою?

— Ні, — відказала Мейра. — Того вечора у великому замку штормовий князь та лицар черепів і цілунків заприсяглися, що розкриють його таємницю. Сам король заохотив воїнів викликати його на бій, бо, мовляв, людина під тим шоломом стала йому ворогом. Але наступного ранку, коли засурмили оповісники і король сів на свій престол, до поля з’явилися лише двоє поборників. Лицар Усміхненого Дерева зник. Король шаленів з люті, ба навіть надіслав свого сина — принца-дракона — шукати зниклого. Але шукачі знайшли тільки розмальованого щита, повішеного на дереві. Зрештою на турнірі переміг принц-дракон.

— Ого! — Бран ще трохи поміркував про розказане. — Чудова оповідь! Але побити його мали самі лицарі, а не їхні зброєносці. Тоді малий болотник міг би їх усіх повбивати. Про викуп — то була дурість. До того ж таємничий лицар мав би виграти турнір, скинути з коней усіх поборників і оголосити діву-вовчицю королевою краси та кохання.

— Саме вона нею і стала, — мовила Мейра, — але то вже інша, далеко сумніша казка.

— Ти певний, Бране, що ніколи її не чув? — перепитав Йоджен знову. — Хіба пан князь, твій батько, тобі не розповідав?

Бран заперечливо хитнув головою. День вже закінчувався, довгі тіні повзли гірськими схилами, простягали між сосен та ялин свої довгі пальці. «Якщо малий болотник зумів відвідати Острів Ликів, то мабуть, зможу і я.» Усі казки погоджувалися між собою: зелені люди мали дивну чарівну силу. Може, вони знову навчать його ходити і навіть зроблять лицарем. «Адже зробили вони лицарем малого болотника, хай лише на день» — думав він. — «Мені б вистачило і одного дня.»

Попередня
-= 157 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!