Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Де це ви, мосьпане, раптом набралися побожності? Не чув і не гадав за вами такої прикрості!

— Та не в побожності справа. Є певні звичаї, мусимо їх триматися.

Симон ковтнув ще вина.

— Але ж… у співця життя не тихе і не мирне. Перед ким лишень не заспіваєш, аби зайву копійчину вторгувати. У корчмах і винних льохах такі пики стрічаються, такі свавільні та зухвалі, що страшно і казати. От уявіть: раптом хтось із сімки вашої сестри у такому місці втрапить у халепу. Що робити, леле? Кому весілля рятувати? А ось він я — тільки запросіть, урятую!

Співець лукаво посміхнувся, вочевидь задоволений собою.

— Шість співців — так само незугарно, як вісім, тут я згодний. Гаразд, я поспитаюся про здоров’я Серсеїної сімки. Якщо хтось із них зненацька заслабне, мій Брон вам негайно повідомить.

— Дуже дякую, мосьпане. — Симон учинив би розумно, якби на цьому і спинився, та п’янке відчуття перемоги вже несло його далі. — О, яких пісень я заспіваю того вечора, коли король Джофрі святкуватиме весілля! Аби ж мені тільки опинитися при дворі… тоді його милість почує від мене усе найкраще, тисячу разів співане і тисячами слухачів уподобане! Та якщо замість двору я муситиму співати у якомусь брудному шинку… тоді, мабуть, доведеться приманювати слухачів чимось новеньким. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають…»

— Не буде потреби, — запевнив Тиріон. — Маєте слово Ланістера. Брон дуже скоро по вас приїде.

— Чудово, мосьпане! — І лисуватий череватий співець знову вхопив до рук цимбали.

Брон чекав з кіньми коло виходу з провулку. Допомагаючи Тиріонові сісти до сідла, він спитав:

— То коли мені везти його до Сутіндолу?

— Ніколи. — Тиріон розвернув коня, щоб рушати. — Зачекай три дні, тоді скажи йому, що Гаміш-Арфіст зламав собі руку. Скажи, що своїм одягом він до двору не пасує, і йому негайно треба пошити новий. А для цього кравці мусять його виміряти. Він не те що прибіжить, а коником прискаче.

Тиріон скривився і продовжив:

— Кажуть, його язик зроблено зі срібла — можеш лишити його собі. А решта хай зникне без сліду.

Брон вишкірився.

— Я тут у Блошиному Подолі знаю одну харчівню — там подають жирну «бевку з мнясом». А мнясо, чував я, туди кидають усяке, що світом ходить.

— Нагадай, щоб я ніколи не ходив туди обідати.

Тиріон дав остроги коню і рушив ристю. Він бажав скупатися, і що гарячіша буде купіль, то краще. Але навіть у цьому скромному задоволенні доля йому відмовила — щойно він повернувся до своїх покоїв, як Подрік Пейн повідомив, що його викликають до Башти Правиці.

— Їхня вельможність хочуть вас бачити. Пан Правиця. Тобто князь Тайвин.

— Я не забувся, хто в нас Правиця, Поде! — визвірився Тиріон. — Я ж бо втратив носа, а не рештки розуму!

Брон з його люті лише зареготав.

— Ого! Диви, не відкуси малому голову!

— Чого б це? Однак він нею не користується.

Тиріон питав себе, що він устиг наробити, чим розгнівав батька. «Або навпаки: чого я не зробив, що мав би зробити?» Такі виклики завжди ховали у собі жало — бо просто посидіти за келихом вина батько не запрошував його ніколи.

За кілька хвилин по тому Тиріон заходив до батькової світлиці, чуючи незнайомий голос:

— …піхви з вишневого дерева, загорнуті у червону шкіру, прикрашені рядком нют у вигляді лев’ячих голів, з чистого золота, певна річ. А очі їм зроблю з гранатів…

— З рубінів, — заперечив князь Тайвин. — У гранатах нема того вогню, який потрібен.

Тиріон прокашлявся.

— Пане батьку! Ви по мене посилали?

Батько підняв очі.

— Посилав. Подивися на це.

Між ними на столі лежав згорток тканини, просякнутий олією. А в руці князь Тайвин тримав меча-півторака.

— Це весільний подарунок для Джофрі, — мовив князь до Тиріона. Від світла, що падало до палати крізь дзвінкові скельця, лезо замерехтіло чорно-червоним; князь Тайвин покрутив меча, щоб роздивитися гострий край, і маківка з перехрестям спалахнули золотом. — Дурні белькочуть маячню про чарівний меч Станіса, то я подумав, що незле буде подарувати Джофрі щось виняткове. Адже король має бути озброєний по-королівському.

— Джофові це трохи занадто, — зауважив Тиріон. — Меч задовгий і заважкий для нього.

— Хлопчик скоро підросте, і довжина йому пасуватиме. А вагу спробуй сам.

Батько простягнув меча руків’ям уперед. Меч виявився значно легшим, ніж здавався на вигляд. Тиріон покрутив його в руках і скоро зрозумів, чому. Лише один метал кувався так тонко, не втрачаючи міцності для бою. І ніхто б не сплутав ні з чим рясиці на лезі, де крицю нагортали і били молотом багато тисяч разів.

Попередня
-= 197 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!