Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Валірійський булат?!

— Саме так, — відповів князь Тайвин голосом, повним глибокої втіхи.

«Нарешті дочекався, батечку?» Валірійські клинки вважалися річчю рідкісною і коштовною, та все ж у світі їх лишалося кілька тисяч, а у Семицарстві — не менше двох сотень. Батька завжди дратувало, що за його життя дім Ланістер вже не мав жодного. Старі королі Скелі колись володіли одним таким клинком — обіручним мечем на ім’я Ревливий Жар — аж доки король Томен II не вчинив відчайдушну дурницю: рушив у похід до Валірії та прихопив меча з собою. Король звідти не повернувся; так само не повернувся і дядько Геріон — наймолодший і найзухваліший з батькових братів, який відплив на пошуки втраченого меча і зник років із вісім тому.

Принаймні тричі князь Тайвин прохав збіднілі дрібні доми продати йому їхні валірійські мечі, та на свої прохання завжди отримував рішучу відмову. Панство раде було віддати Ланістерам будь-яку з власних дочок, але старі сімейні клинки берегло понад усе в світі.

Тиріонові стало цікаво, звідки узялася криця для нового меча. На світі жило кілька майстрів-зброярів, які уміли перекувати старий валірійський булат на новий, але таємниця його виготовлення забулася, відколи стару Валірію спіткало Лихо.

— Чудернацькі кольори, — зауважив Тиріон, повертаючи меча проти сонячного світла. Валірійські клинки зазвичай мали темно-сіре забарвлення, що здавалося майже чорним. Цей теж був темний, але у рясиці вплітався ще й червоний колір — такий само темний, як сірий. Два кольори переплелися, але не змішалися, ба навіть не розпливлися; кожна рясиця чітко вирізнялася, а всі разом нагадували хвилі ночі та крові на якомусь сталевому березі. — Як це ви створили такий малюнок? Досі не бачив нічого подібного.

— Я теж, мосьпане, — зізнався зброяр. — Насправді я хотів відтворити не ці кольори, і сам не знав, що таке можливо. Ваш ясновельможний батько замовив мені кармазинову барву вашого дому, і саме її я домішав до металу. Та валірійський булат — речовина уперта. Кажуть, що старі мечі усе пам’ятають і не дозволяють легко себе змінити. Я застосував півсотні різних чарів, освітлював червоний знову і знову, але колір щораз темнішав, наче клинок випивав із нього сонце. Деякі рясиці й зовсім не бажали червоніти, ви самі бачите. Якщо яснії панове Ланістери незадоволені, то я, певно ж, спробую ще, стільки разів, скільки накажете, але…

— Нема потреби, — відказав князь Тайвин. — Так буде добре.

— Кармазиновий меч, певно, на сонечку блищав би гарнесенько, — мовив Тиріон, — та мені ці кольори більше до вподоби. Вони мають якусь зловісну красу… і роблять цей клинок неповторним. Треба гадати, другого такого меча немає в усьому світі.

— Авжеж є. — Зброяр схилився над столом, розгорнув пакунок масного ганчір’я і дістав другого меча.

Тиріон відклав клинок Джофрі й узявся за інший. Може, вони були не близнюками, та вже напевне — близькими родичами. Другий був товщий і важчий за перший, на чверть вершка ширший, на два вершки довший. Обидва мали одні й ті самі чисті, вишукані обриси, одне й те саме неповторне забарвлення — рясиці кольорів крові та ночі. Другим клинком від руків’я до вістря збігали три глибоко врізані жолобки; королівський мав лише два. Джофове руків’я було прикрашене значно багатше — захисна перечка мала вигляд двох лев’ячих лап з витикнутими рубіновими пазурами. Обидва мечі мали руків’я з тонко вичиненої черленої шкіри, а за маківки їм правили золоті левові голови.

— Диво дивне. — Навіть до ненавченої Тиріонової руки меч горнувся, мов живий. — Зроду не тримав краще врівноваженої зброї.

— Цей меч — дарунок моєму синові.

«Не варто і питати, котрому саме.» Тиріон поклав меча Хайме на стіл поруч із Джофріним, питаючи себе, чи доживе брат клопотами Робба Старка до того, щоб узяти нову зброю до рук. «Треба гадати, батько має певність, що доживе. Інакше навіщо замовив меча?»

— Ваша робота надзвичайна, майстре Мотте, — мовив князь Тайвин до зброяра. — Мій підскарбій подбає про платню. І не забудьте — очі на піхвах мають бути з рубінів.

— Не забуду, ласкавий пане. Дякую вам за щедрість.

Майстер загорнув мечі у масне ганчір’я, затиснув під пахву і став на коліно.

— Для мене велика честь служити Правиці Короля. Мечі я принесу особисто напередодні весілля.

— Майте таку ласку.

Коли стражники вивели зброяра геть, Тиріон видерся на крісло.

— Тож маємо меча для Джофа, меча для Хайме і хоч би якого завалящого ножика для малого карлика. Отакої, пане батьку!

— Криці вистачило на два клинки, не на три. Якщо маєш потребу в кинджалі, візьми собі у зброярні. Роберт по своїй смерті залишив їх кількасот. Геріон подарував йому на весілля визолоченого кинджала з руків’ям слонової кістки. Ще половина послів при дворі намагалася здобути ласку його милості, підносячи оздоблені самоцвітами ножі та викладені сріблом мечі.

Попередня
-= 198 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!