Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Тепер лишилося три. — Джофрі відчепив старі піхви з мечем, аби припасувати нові. — А ви, дядьку Бісе, разом із Сансою винні мені кращого подарунка. Бо цього, бачте, геть порубано.

Тиріон незворушно роздивлявся небожа своїми різнобарвними очима.

— Гаразд, володарю. То може, ножа? Такого, щоб пасував до меча. Такого самого валірійського булату… з руків’ям, скажімо, драконової кістки?

Джоф кинув на нього спантеличений погляд.

— Що ви… так, кинджала до мого меча, гаразд. — І закивав головою. — З золотим руків’ям і рубінами у ньому. Драконова кістка — то надто вбого.

— Як забажаєте, ваша милосте.

Тиріон випив ще келих вина. Сансі він приділяв стільки уваги, наче знаходився не тут, а у власній світлиці. Але коли настав час рушати на весілля, Тиріон узяв її за руку і повів, як велів звичай.

Коли вони перетинали двір, великий князь Оберин Дорнійський наздогнав їх зі своєю чорнявою коханкою при боці. Санса роздивлялася жінку з неабиякою цікавістю — адже та була вроджена поза шлюбом, сама незаміжня, народила князеві двох дочок-байстрючок, але не боялася дивитися у очі хоч би й самій королеві. Шая казала, що ця Еларія вклоняється якійсь лисенійській богині кохання.

— Коли він її знайшов, вона, панно, мало різнилася від хвойди, — пліткувала служниця, — а тепер трохи що не велика княгиня.

Раніше Санса ніколи не наближалася до дорнійки. «А вона… не сказати, що красуня» — подумала дівчина, — «та щось у ній таке є, од чого важко відвести очі».

— Колись я мав велике щастя бачити примірник «Житія чотирьох королів», що належить Цитаделі, — саме розказував князь Оберин її вельможному чоловікові. — Очі не могли надивитися на ту красу. Але у своїй праці Каеф занадто поблажливо поставився до короля Візериса.

Тиріон кинув на нього гострий погляд.

— Занадто поблажливо?! Та він безсоромно викинув зі своєї розвідки геть усе про його царювання! Адже книжка мала б називатися «Житіями п’яти королів».

Великий князь засміявся.

— Але ж Візерис царював хіба що два тижні!

— Насправді більше року, — заперечив Тиріон.

Оберин здвигнув плечима.

— Рік чи двотиждень — яка різниця? Він отруїв власного небожа, щоб отримати престол, і нічого путнього не зробив, коли всівся на нього.

— Баелор так постував, що сам заморив себе голодом до смерті, — заперечив Тиріон. — А його дядько вірно служив йому Правицею, як перед ним служив Юному Драконові. Може, Візерис і царював лише рік, зате правив п’ятнадцять, поки Даерон воював, а Баелор молився.

Він кисло скривився і продовжив:

— Та навіть якщо він і прибрав свого небожа, хіба ви можете його винуватити? Хтось же мав порятувати корону і державу від дурощів Баелора.

Уражена Санса аж рота роззявила.

— Перепрошую, але ж Баелор Блаженний був великим і праведним королем! Він пройшов Кістяним Шляхом босоніж, аби укласти мир з Дорном, і врятував Драконолицаря з ями зі зміями! Навіть гаспиди не схотіли кусати таку чисту і святу душу!

Князь Оберин посміхнувся.

— Якби ви самі були гаспидської породи, то чи схотіли б кусати безкровну тичку, на яку перетворив себе Баелор Блаженний? Що до мене, я вберіг би свої ікла для чогось соковитішого…

— Мій володар зволить жартувати з вами, пані Санса, — мовила жінка на ім’я Еларія Піщанець. — Септони та співці прибріхують, що змії не вкусили Баелора. Насправді сталося зовсім інакше: його вкусили півсотні разів, і він ледь не помер.

— А якби помер, то Візерис царював би на десять років довше, — відказав Тиріон, — і Семицарству з того повелося б тільки краще. Подейкують, що Баелор геть збожеволів од зміїної отрути.

— Певно, що так, — мовив великий князь Оберин. — Але у вашому Червоному Дитинці я донині жодної змії не бачив. Чим же вам, дядечку, дати ради своєму небожеві Джофрі?

— Мабуть, нічим. — Тиріон сухо кивнув. — Перепрошую пана князя. На нас чекають ноші.

Карлик допоміг Сансі розташуватися усередині, а тоді сам незграбно заліз услід.

— Засуньте запони, пані, якщо ваша ласка.

— Чи це треба, пане мій? — Санса не хотіла сидіти зачиненою у тісному ящику. — Адже день такий ясний та гарний.

— Добрі міщани Король-Берега найпевніше кидатимуть на мене гноєм, якщо побачать у ношах. Тому зробіть нам обом ласку, добра пані — засуньте запони.

Санса зробила, як її просили. Якийсь час вони сиділи тихо, терплячи дедалі гіршу задуху в ношах.

— Мені шкода вашої книжки, пане, — зрештою змусила себе Санса порушити мовчанку.

— То книжка Джофрі. Може, якби він її прочитав, то чогось навчився б. — Голос його лунав розвіяно і задумливо. — Я мав би знати. Я мав би здогадатися… про багато різних речей.

Попередня
-= 365 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!