Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Я хотів знову стати лицарем. Принаймні отут, зараз, для цієї єдиної справи. — Донтос знову став на ноги і вхопився за її плече. — Ходімо. Тепер мовчіть і нічого не питайте.

Вони пішли сходами далі униз, перетнули малий дворик у низині. Пан Донтос штовхнув важкі двері та запалив свічку на тичці. Попереду виднівся довгий прохід, уздовж якого стояли темні та запилені обладунки з шоломами, укритими гребенями з кількох рядів луски, що спускалися аж на спини. Тіні лусочок від світла свічки химерно танцювали та видовжувалися, поки Санса і Донтос поспіхом минали броню давно померлих воїнів. «Порожні лицарі обертаються на драконів» — майнула в неї думка.

Наступні сходи привели їх до дубових дверей, окутих залізними смугами.

— Тримайтеся, моя Жонкіль, ви майже врятовані.

Коли Донтос підняв засув і розчахнув двері, Санса відчула на обличчі холодний вітерець. Вона проминула дванадцять стоп товщини муру і опинилася назовні замку, нагорі стрімкої скелі. Унизу текла річка, над головою висіло небо — одне чорніше від іншого.

— Мусимо лізти донизу скелею, — мовив пан Донтос. — Унизу на нас чекає людина, щоб відвезти на корабель.

— Я впаду!

Адже Бран упав, а хто вмів лазити краще за нього?

— Не впадете. Тут є такі начебто сходинки — потаємні, врізані у камінь. Осьо, прошу пані, пошукайте самі.

Він став на коліна разом із нею, змусив перехилитися через край і мацав камінь її пальцями, доки не допоміг знайти заглибину для руки, вибиту в скелі.

— Ось бачите — наче щаблі на драбині!

Та навіть із тими щаблями донизу було дуже далеко.

— Ні, я не зможу!

— Ви мусите!

— Невже немає іншого шляху?

— Оце і є шлях. Такій міцній молодій дівчині, як ви, надто важко не буде. Чіпляйтеся гарненько, донизу не дивіться, і будете коло підніжжя, аж оком не встигнете змигнути. — Очі його збуджено блищали. — Це ваш бідний Флоріан — старий, товстий і п’яний, це йому треба боятися. Колись я упав навіть із коня, хіба ви забули? З того між нами усе і почалося. Я впав з коня, бо був п’яний, Джофрі забажав стяти мою дурну головешку, а ви мене врятували. Ви врятували мене, люба моя!

«Та він плаче» — зрозуміла вона.

— А тепер ви рятуєте мене.

— Врятую, якщо ви полізете. А якщо ні — то я приніс смерть нам обом.

«Це він» — подумала Санса. — «Це він убив Джофрі.» Тепер вона мусила лізти — не лише задля себе самої, а й задля нього.

— Ідіть першим, добрий лицарю.

Якщо йому судилося впасти, вона принаймні не хотіла, щоб він злетів їй на голову та зіпхнув зі скелі їх обох.

— Як забажаєте, люба пані.

Він подарував їй слинявий поцілунок у щоку, незграбно перекинув ноги через скелясту сходинку і совав ними там, доки не знайшов опору.

— Зараз я трохи злізу, а тоді рушайте ви. То ви полізете? Справді? Присягніться мені!

— Полізу, — пообіцяла вона.

Пан Донтос зник. Санса чула, як він пирхає, злізаючи скелею донизу, і рахувала удари дзвона удалині. На десятому вона спустила ноги за край скелі та понишпорила носаками ніг, доки не знайшла сходинку. Мур замку тяжко нависав над головою; на якусь мить їй страшенно закортіло витягти себе нагору і втекти до своїх теплих помешкань у Кухарській Вежі. «Не втрачай хоробрості» — наказала вона собі. — «Будь мужньою, як панни з пісень.»

Дивитися униз Санса не наважувалася; вона старанно витріщалася на скельну стінку, ретельно перевіряючи, як стоїть нога на сходинці, перш ніж шукати наступну. Камінь був грубий і холодний; іноді вона відчувала, як ковзають пальці, та й зарубки для рук розташувалися не так рівномірно, як бажалося. А дзвони все не змовкали. Не встигла Санса долізти й до середини, як руки їй навіжено затремтіли — вона вже вирішила, що зараз упаде. «Ще крок» — казала собі Санса, — «ще одненький крок. Треба рухатися. Якщо зупинишся, то ніколи не зрушиш знову, і ранок застигне тебе прилиплою до скелі, заціпенілою зі страху. Ще крок, а потім ще один.»

Земля з’явилася під ногами так зненацька, що Санса запнулася і впала; серце шалено колотилося у грудях. Коли вона перекотилася на спину і зиркнула туди, звідки прийшла, то відчула запаморочення і вчепилася пальцями у землю. «Я впоралася! Я не впала! Я спустилася аж звідти, і тепер поїду додому.»

Пан Донтос рвучко підняв її на ноги.

— Сюди-осьдечки, будьте ласкаві. Тихо, тихо, не кажіть ані слова.

Він тримався якнайближче до суцільних чорних тіней, що густо лежали під скелями. На щастя, йти довелося недалеко — сажнів за двадцять униз річкою в невеличкій скедії сидів чоловік, майже схований рештками великої галери, яка тут викинулася на берег і згоріла. Донтос зашкандибав до нього, відсапуючись.

Попередня
-= 379 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!