Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Не брехня, а правда цього свідка! — втрутилася Серсея. — Пане батьку, благаю вас закути його в залізо для безпеки високого суду. Ви ж самі бачите, що він за один.

— Я бачу карлика, — відповів великий князь Оберин. — Того дня, коли мене злякає гнів карлика, я піду і втоплюся у діжці червоного вина.

— Кайдани не знадобляться. — Князь Тайвин зиркнув у вікно і підвівся. — Година вже пізня. Ми продовжимо на ранок.

Того вечора, сидячи на самоті у баштовій келії перед порожнім пергаменом та келихом вина, Тиріон не міг відігнати від себе думок про дружину. Але не про Сансу, ні — про свою першу дружину, Тайшу. «Не дружину-вовчицю, а дружину-хвойду.» Її кохання було удаваним, але ж він у нього повірив, знайшов собі в ньому втіху та розраду. «Що не кажи, а солодка брехня краща за гірку правду.» Він випив вино і згадав про Шаю.

Пізніше, коли пан Кеван прийшов його відвідати, Тиріон попрохав до себе Вариса.

— Гадаєш, євнух говоритиме на твій захист?

— Не знатиму, доки з ним не побалакаю. Пришліть його, дядечку, якщо на те ваша ласка.

— Як забажаєш.

Другий день суду розпочали маестри Балабар та Френкен. Вони удвох розітнули ясновельможне тіло короля Джофрі та присягнулися, що не знайшли у королівській горлянці ані шматка голубиного пирога, ані іншої їжі.

— Король загинув від отрути, панове судді, — мовив Балабар, а Френкен урочисто кивнув на знак згоди.

Потім наперед вийшов великий маестер Пицель, важко спираючись на кривий ціпок і на кожному кроці трусячись усім тілом. З його довгої курячої шиї стирчало кілька білих волосин. Віднедавна старий так змарнів, що не міг уже і стояти, тому судді дозволили поставити для нього крісло та стіл. На столі розташували кілька невеличких пляшечок та слоїків. Пицель охоче розказав назву кожного трунку.

— «Сірий капелюшок», — казав він тремтливим старечим голосом, — видобувається з жаб’ячого гриба. «Нічна тінь», «солодкий сон», «гемонський танок». А оце «сліпучка». Оця зветься «кров удовиці» за її колір. Жорстокий трунок — зачиняє людині міхура та кишки, аби та труїлася власною гидотою. Ось «вовча смерть», тут отрута василіска, а оце — «сльози Лису». Так, усі вони мені відомі. Біс Тиріон Ланістер викрав їх з моїх покоїв, поки я сидів у підземеллі за його облудним звинуваченням.

— Пицелю! — гукнув Тиріон, наражаючись на батьків гнів. — А чи може якась із цих отрут здушити людині горло і не дати дихати?

— Не може. Задля того вам знадобилася рідкісніша і коштовніша отрута. Коли я був юним учнем у Цитаделі, мої вчителі кликали її просто «душителем».

— Але ж цієї отрути не знайшли, чи не так?

— Не знайшли, мосьпане, — блимнув очима Пицель. — Бо ви її використали усю до краплі задля згуби найшляхетнішої дитини, яку боги посилали ходити цією благословенною землею.

Тиріонів гнів затьмарив йому здоровий глузд.

— Джофрі був жорстокий, дурний і божевільний, але я його не вбивав! Рубайте мені голову, коли хочте — але до смерті мого небожа я рук не докладав!

— Мовчати! — вигукнув князь Тайвин. — Попереджаю втретє і востаннє. Наступного разу тобі заб’ють цурку до рота і закують у кайдани.

Після Пицеля свідки пішли суцільною річкою — нескінченною, втомною, велемовною. Пани та панії, шляхетні лицарі, найвельможніші та не надто родовиті — усі вони були на весільному бенкеті, усі бачили, як Джофрі удавився, як його обличчя зчорніло, наче дорнійська слива. Князь Рожвин, князь Кельтигар, пан Флемент Бракс чули, як Тиріон погрожував королю. Двоє служників, мартопляс, князь Гиліс, пан Гобер Рожвин, пан Пилип Підбор бачили, як він наповнював весільну чару. Пані Добромир присягнулася, що бачила, як карлик щось кидав у вино короля, поки Джоф і Маргерія різали пиріг. Старий Естермонт, юний Пекледон, співець Гальєн з Кия, зброєносці Морос та Джофос Слинт розповіли, як Тиріон підняв келиха, поки Джофрі помирав, і вилив на підлогу рештки отруйного вина.

«Коли я встиг нажити собі стільки ворогів?» Пані Добромир була йому зовсім чужа і незнайома; Тиріонові аж стало цікаво, чи вона сліпа, а чи підкуплена. Дяка, хоч Гальєн з Кия не поклав свою розповідь на музику, бо інакше довелося б слухати рівно сімдесят сім семиклятих віршів.

Коли того вечора після вечері до Тиріона зайшов дядько, то розмовляв із ним холодно і відчужено. «Він тепер теж думає на мене.»

— Ти маєш свідків для суду? — запитав його пан Кеван.

— Та не те щоб… ні, жодного. Якщо ви раптом не знайшли мою дружину.

Дядько захитав головою.

— Здається, суд звертає для тебе не на добро.

— Та невже? Гадаєте? А я й не помітив. — Тиріон помацав рубця на обличчі. — До речі, Варис чомусь не прийшов.

Попередня
-= 409 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!