Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Грен останнім часом дуже перемінився з того вайлуватого здорованя, до якого Джон заприязнився ще на початку своєї служби. Він виріс на чотири вершки, став дебеліший у грудях та плечах, не голив бороду і не підрізав волосся аж від Кулака Першолюдей. Тепер він виглядав могутнім і кошлатим, наче зубр, і вже ніхто не згадував про того сумирного бицю, з якого глузував пан Алісер Терен під час навчання. Але і цей дужий зубр зараз виглядав виснаженим. Коли Джон йому сказав, він кивнув:

— Та сокири їхні слухав усю ніч, цюк та цюк… аж спати не міг.

— То ходи поспи зараз.

— Та не треба мені…

— Треба! Наказую тобі відпочити. Іди спи. Битву не проспиш — не дозволю. — Джон змусив себе всміхнутися. — Крім тебе, ніхто не зможе посунути ці кляті барила.

Грен, щось бурмочучи під ніс, пішов собі, а Джон повернувся до далекозору — нишпорити дицачьким табором. Час від часу над головою пролітала стріла, та він навчився на них не зважати. Відстань була для стрільців далека, кут — незручний, влучити вони майже не мали змоги. Як і перед тим, він не побачив жодного сліду Манса Розбишаки, зате помітив коло черепахи Тормунда Велетнебоя та двох його синів. Сини борюкалися з мамутовою шкурою, а Тормунд гриз печену козячу ногу і ревів накази. Знайшовся у таборі й дичак-перевертень, Варамир Шестишкур — він ходив лісом поміж дерев, а по п’ятах у нього никав його сутінькіт.

Коли Джон почув брязкіт ланцюгів підойми та залізний стогін дверей кліті, то відразу зрозумів — то Трипалий Гоб везе сніданок, як робив щоранку. Але вигляд Мансової черепахи відбив у Джона охоту до їжі. Світильна олія майже скінчилася, останнє барило смоли скотили зі Стіни ще дві ночі тому. Стріли теж скоро мали скінчитися, і жодного стрільника, щоб налаштувати нових, за роботою не сиділо. А передучорашньої ночі з заходу — від пана Дениса Малістера — прилетів крук. З’ясувалося, що Бовен Марш переслідував дичаків аж до Тіньової Вежі, а потім ще далі — у морок Кугави. На Мості Черепів він перестрів Плакуна з трьома сотнями дичаків і виграв криваву битву. Але перемога стала у чималу ціну: наклали головою більше як сто братчиків, серед них пан Єндрей Тарф і пан Аладал Витяг. Самого Старого Буряка понесли до Тіньової Вежі тяжко пораненим. Маестер Мулін подбав про рани великого шафаря, та на повернення до замку Чорного йому лишалося чекати довгенько.

Прочитавши листа, Джон надіслав Зею до Кротовини на їхньому кращому коні зі слізним проханням до селян допомогти захистити Стіну. Зея не повернулася. За нею услід поїхав Мулій, та коли повернувся, то розповів, що село втекло до останньої людини, навіть хвойди з бурдею. Напевне, Зея втекла з ними разом, королівським гостинцем на південь. «Якби ж і ми могли вчинити так само» — крутилася у Джона в голові похмура думка.

Він примусив себе попоїсти, хоча охоти не відчував — безсоння вже його змучило, бракувало ще зомліти з голоду. «До того ж кожна страва може стати останньою. І для мене, і для всіх.» Тому Джон ретельно набив черево хлібом з салом, цибулею та сиром, а коли скінчив, то почув вигук Лошака:

— Вона рушила!

Ніхто не питав, хто така «вона», і Джонові не знадобилося мирійське око, щоб побачити, як вона виповзає з-під дерев та з-поміж наметів.

— Не надто вона схожа на черепаху, — зауважив Шовкун. — Волохатих черепах не буває.

— Черепах із колесами теж нечасто стрінеш, — відповів Пип.

— Сурміть у ріг! — наказав Джон.

Барило дмухнув у ріг двічі, аби збудити Грена та інших поснулих братчиків, що стояли на чатах уночі. Коли нападали дичаки, на Стіні потрібен був кожен до останнього. «Відають боги, навіть з усіма на ногах ми не маємо зайвих.» Джон подивився на Пипа, Барила та Шовкуна, на Лошака та Овейна-Пришелепка, на Тимоша Мацоку, Мулія, Зайвого Чобота і решту, спробував уявити їх у морозній пітьмі проходу під кригою, грудьми до грудей та клинком до клинка з сотнею верескливих дичаків, відділених лише благенькими залізними ґратами. Саме так і станеться, якщо вони не зможуть зупинити черепаху і завадити їй зламати ворота.

— Велика! — мовив Лошак.

Пип облизнув губи.

— Ото юшки наваримо!

Жарт народився на світ мертвим. Навіть у Пипа голос був стомлений до краю. «Він на вид наче з могили вийнятий» — подумав Джон, — «та хто з нас кращий?». Король-за-Стіною мав стільки людей, що міг кидати свіжих на кожен новий приступ. А відбивати його мусила одна й та сама купка братчиків, стомлених мало не до смерті.

Джон знав, що люди, сховані за деревом та шкурами, зараз тягнуть і штовхають з усієї сили, налягають плечима, намагаючись не дати колесам спинитися. Та коли черепаха підповзе до воріт, замість линв вони візьмуть до рук сокири. Добре, хоч мамутів Манс вирішив сьогодні не надсилати. Їхня дивовижна сила марнувалася на Стіні, а величина робила легкими цілями. Останній з убитих мамутів помирав аж півтора дні; його жалісливе ревіння було моторошно слухати.

Попередня
-= 430 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!