Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Не про таке життя, звісно, він мріяв, але все ж то було життя. І щоб заслужити його, він мав лише повірити батькові, прямо стати на суді на своїх коротеньких кривих ніжках і мовити вголос: «Так, я це вчинив і зізнаюся». Від самої думки кишки йому в’язалися вузлами. Він майже шкодував, що насправді не коїв цього злочину — коли вже однаково доведеться за нього потерпати.

— Пане? — запитав Подрік Пейн. — Вони тут, ласкавий пане. Пан Аддам. І золотокирейники. Чекають за дверима.

— Скажи-но мені, Поде… ти віриш, що це я скоїв?

Малий завагався, а коли нарешті зважився розтулити рота, то лише кавкнув і бризнув слиною.

«Мене приречено.» Тиріон зітхнув.

— Та годі, нічого не кажи. Ти був мені добрим зброєносцем. Кращим, ніж я заслужив. Хай там що станеться далі, дякую тобі за вірну службу.

Коло дверей чекав пан Аддам Марбранд з шістьма стражниками у золотих киреях. Скидалося, що цього ранку він не мав чого сказати Тиріонові. «Ще одна добра та вірна людина вважає мене крулетруйником.» Тиріон зібрав усю гідність, яку мав, і зашкутильгав донизу сходами. Перетинаючи двір, він відчував на собі очі усіх навколо: стражників на мурах, стайнярів коло коней, праль, покоївок, челядинців усякого штибу. В престольній палаті пани та лицарі порозступалися убік, даючи йому дорогу, і зашепотілися зі своїми панями.

Ледве Тиріон устиг посісти своє місце перед суддями, як друга чата золотокирейників допровадила до палати Шаю.

Круг його серця стиснулася крижана рука. «Варис її зрадив» — подумав він. А тоді згадав. — «Ні. Я зрадив її сам. Не треба було забирати її від Лолиси. Авжеж вони допитали Сансиних покоївок. Я б і сам так учинив.» Тиріон почухав слизького рубця там, де був ніс, питаючи, навіщо Серсея дала собі такий клопіт. «Адже Шая не знає нічого такого, що могло б мені зашкодити.»

— Вони змовилися одне з одним, — сказала дівчина, яку він кохав. — Біс та пані Санса замірилися на короля по смерті Молодого Вовка. Санса хотіла помститися за брата, а Тиріон — сісти на престол. Після короля він збирався убити сестру, потім — свого власного вельможного батька, і обійняти посаду Правиці при королі Томені. Та потім, за рік чи два, щоб не дозволити Томенові дійти віку, він хотів убити і його, аби покласти корону на власне чоло.

— Відки вам це відомо? — завимагав великий князь Оберин. — Чого б це Бісові ділитися такими задумами з покоївкою дружини?

— Дещо я підслухала, мосьпане, — відповіла Шая, — про дещо обмовилася пані. Та головне я чула від нього самого. Я ж була не лише покоївкою при пані Сансі, а ще і його хвойдою — всенький час, що він жив тут, у Король-Березі. На ранок весілля він потяг мене туди, де лежать драконячі черепи, і товк просто посеред тих чудовиськ. Я плакала, а він казав, що я невдячна, що не кожній дівці випадає стати королівською хвойдою. Саме тоді я почула, що він хоче стати королем. Він казав, що неборака Джофрі ніколи не спізнає нареченої так, як він спізнавав мене.

Дівчина почала схлипувати.

— А я ж у хвойди не хотіла, яснії панове! Я мала вийти заміж, ба ще й за зброєносця, лагідного, хороброго, зі шляхетної родини! Але Біс побачив мене при Зеленозубі й поставив мого нареченого в перші ряди переднього полку, а коли того вбили, він надіслав по мене дикунів, а ті притягли до нього у намет! Шагга, отой здоровань, і Тімет з випаленим оком. Він казав, що як я його не потішу, то віддасть їм, і я тішила. А потім повіз до міста, щоб я завжди була поряд, коли він схоче. І змушував робити такий сором, аж страх…

Великий князь Оберин зацікавлено підняв брову.

— Який же це такий сором?

— Такий сором, що гидко казати! — Гарненьким личком покотилася сльоза. Без сумніву, кожен чоловік у палаті негайно забажав пригорнути Шаю до грудей і подарувати розраду. — Ротом і… усіма місцями, мосці панове. Усіма, які є. Він робив, що хотів, усюди, і… наказував говорити йому, який він там великий. «Мій велетень» — мусила казати я, — «мій велетень Ланістер».

Озмунд Кіптюг зареготав першим. Борос та Мерин миттю приєдналися, а за ними Серсея, пан Лорас і стільки панів та паній, що Тиріон не брався й рахувати. Од вибуху сміху забриніли крокви і здригнувся Залізний Престол.

— Я не брешу! — вигукнула Шая. — Мій велетень Ланістер!

Накотила хвиля сміху, вдвічі гучніша за попередню. Вуста кривилися з веселощів, черева трусилися, мов холодець. Дехто реготав так страшно, що аж шмарклі летіли носом.

«Я ж усіх вас порятував» — подумав Тиріон. — «Урятував це гидке місто і ваші нікчемні життя.» У престольній палаті зібралося кількасот людей — і всі до одного зараз реготали, за винятком його батька. Принаймні, так йому здалося. Смішки справляв навіть Червоний Гаспид; Мейс Тирел мало не лускав навпіл. Але князь Тайвин Ланістер сидів між ними, наче різьблений з каменю, сплівши пальці під підборіддям.

Попередня
-= 435 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!