Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— На своє місто, — відповіла Дані. — Я шукала будинок з червоними дверми, та проти ночі усі двері чорні.

— З червоними дверми? — зачудувалася Місандея. — Який це будинок?

— Та ніякий. Байдуже. — Дані узяла дівчинку за руку. — Ніколи не бреши мені, Місандеє. І не зраджуй.

— Ніколи! — пообіцяла Місандея. — Дивіться, світанок!

Небо стало темно-синім од обрію до височини; позаду низьких гір на сході зажевріла блідо-золота і рожева заграва. Дані тримала Місандею за руку і дивилася, як сходить сонце. Сіра цегла стала червоною, жовтою, блакитною, зеленою. Криваві піски бійцівських ям перетворилися на болючі виразки, що аж мучили око. Сліпучо заблищала золота баня Храму Грацій, заблимали спижеві зірки над мурами, де світло східного сонця торкнулося шпичаків на шоломах Неблазних. На терасі заворушилося кілька лінивих мух. На хурмовому дереві зацвірінькала пташка, потім іще дві. Дані схилила голову дослухатися до пісні, та скоро гомін міста, що прокидалося, потопив усе.

«Гомін МОГО міста.»

Того ранку вона зібрала свою старшину в садку, уникаючи клопоту ходити до приймальні.

— Аегон Завойовник прийшов на Вестерос із вогнем та кров’ю, але згодом подарував мир, правосуд, розквіт і злагоду. Я ж принесла до Невільницької затоки лише смерть і руїну. З мене вийшла не цариця чи королева, а хал, який плюндрує і грабує, а тоді їде далі, ніколи надовго не лишаючись серед учиненого ним погрому.

— Тут і нема заради чого лишатися, — знизав плечима Бурий Бен Бросквин.

— Раби та їхні власники, ваша милосте, самі заслужили свою долю, — мовив Дааріо Нахаріс.

— Ви принесли і свободу теж, — зауважила Місандея.

— Свободу голодувати? — холодно перепитала Дані. — Свободу здохнути? То я дракон чи гарпія?

«Чи божевільна я? Чи несу на собі тавро навіженості?»

— Ви дракон, — упевнено відповів пан Барістан. — Але Меєрин — не Вестерос, ваша милосте.

— Як я зможу правити Семицарством з семи королівств, коли не вмію привести до ладу та згоди одне-єдине місто?

На це старий лицар не мав відповіді. Дані відвернулася від усіх, аби ще раз кинути погляд на місто.

— Моїм дітям потрібен час, аби зцілитися і вивчитися. Моїм драконам потрібен час виростити і випробувати крила. І мені теж. Я не покину це місто на долю Астапору. І не дозволю гарпії Юнкаю знову закувати в кайдани тих, кого я звільнила.

Даянерис обернулася і подивилася усім в обличчя.

— Я не рушу звідси!

— Чого ж ви хочете, халісі? — запитав Рахаро.

— Лишитися тут, — відповіла вона. — Правити. Царювати.

Хайме IX

Король сидів на чолі столу з купою подушок під дупцею та підписував кожну грамоту, яка перед ним з’являлася.

— Ще кілька, ваша милосте, і годі, — запевнив пан Кеван Ланістер. — Ось лист виволаний на князя Едмура Таллі, котрим він за бунт проти закону і корони позбавляється Водоплину, всіх статків та доходів. А ось такий самий на його дядька, пана Бріндена Таллі, відомого як Чорноструг.

Томен підписав один за іншим, ретельно вмочуючи перо і виводячи своє ім’я великими дитячими літерами.

Хайме дивився від підніжжя столу і думав про усе те панство, яке так прагнуло місця у малій раді короля. «Та хай забирають моє, бодай би його грім побив!» Усі лізуть до влади, наче їм там медом намащено… чому ж його з неї так верне? Дивлячись, як Томен занурює перо до каламаря, Хайме зовсім не почувався могутнім і владним… радше байдужим і знудженим.

«А ще побитим і стомленим.» У тілі болів кожен м’яз, ребра та плечі вкрилися синцями — то його ласкаво, на його ж прохання відлупцював пан Аддам Марбранд. Лише згадуючи про бійку, Хайме аж щулився. І сподівався, що лицареві стане розуму мовчати. Хайме знав Марбранда ще від юних років служби джурою в Кастерлі-на-Скелі та довіряв йому чи не більше за решту людей. Принаймні настільки, щоб підняти проти нього турнірного меча та щита. Хайме хотів знати, чи зможе він битися лівицею замість правиці.

«І ось тепер знаю.» Але знання те виявилося болючішим за отримане від пана Аддама побиття — хоч і саме побиття було таке, що він уранці ледве вдягнувся. Якби вони билися насправді, Хайме загинув би два десятки разів. А здавалося ж, так просто — змінити руки. Та не так сталося, як здавалося. Усі відчуття, набуті протягом життя, працювали хибно. Доводилося думати там, де раніше він просто рухався. А поки він думав, Марбранд давав йому добрячого тягла. Лівиця не вміла навіть утримати меча як слід — пан Аддам знезброював його аж тричі, посилаючи клинка у вільний політ.

— Сей привілей віддає землі, доходи та замок панові Емону Фрею і його вельможній дружині пані Генні.

Попередня
-= 451 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!