Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Хлопчик іще не мав імені — так само, як і Йолин син. Такий вже був дичацький звичай: навіть син Манса Розбишаки не матиме імені аж до третього року життя. Втім, Сем уже чув, як братчики кликали його «принциком» і «бойовищенком», бо син короля народився просто посеред кривавого бойовища.

Він подивився, як дитина харчується коло Йолиних грудей, потім подивився, як дивиться Джон. «Джон посміхається!» Сумною посмішкою, та все ж посміхається. Семові було втішно це бачити. «Це ж уперше він посміхається, відколи я повернувся.»

Вони подолали шлях від Ніч-Крому до Глиб-Озера, потім від Глиб-Озера до Королевиної Брами — вузькою стежкою, що з’єднувала замки, ніколи не гублячи з виду Стіну. За півтора дні від замку Чорного, коли вони вже ледве шкутильгали геть стертими ногами, Йоля почула позаду стукіт копит. То виявилася валка вершників з заходу.

— Братчики! — заспокоїв її Сем. — Цим шляхом їздить лише Нічна Варта.

Вершників очолював пан Денис Малістер з Тіньової Вежі, а з ним їхали поранений Бовен Марш і ті, хто вцілів після битви на Мості Черепів. Коли Сем побачив Дивена, Велетня і Скорботного Еда Толета, то упав на коліна і зарюмсав, як дитина.

Саме від них він дізнався про битву під Стіною.

— Станіс висадив лицарів при Східній Варті. Котер Пайк повів їх розвідницькими стежками, щоб застукати дичаків зненацька, — розповів Велетень. — І таки застукав: розбив дощенту, полонив Манса Розбишаку, знищив з тисячу кращих бійців, серед них Харму Песиголовку, а решту розігнав, наче листя штормовим вітром.

«Боги зглянулися на нас» — подумав Сем. Якби він не заблукав дорогою на південь від Крастерового Дитинця, то вони з Йолею втрапили б у саме серце битви… або табору Манса Розбишаки. Йолі з малим воно, може, було б і на краще, але йому — зовсім навпаки. Сем чув безліч оповідок про те, що дичаки робили спійманим гайворонам, і аж трусився від самої лише згадки.

Та жодні розповіді не приготували його до побаченого у замку Чорному. Братська трапезна вигоріла до землі, від великих дерев’яних сходів лишилася купа уламків льоду та спалених колод. Донал Нойє загинув, а з ним Раст, Глухий Дик, Рудий Алин і ще безліч братів. Натомість замок юрмився людом, якого Сем ніколи не бачив тут у такому числі: не чорними братчиками, але вояками короля, яких набралося більше як тисяча. Уперше на людській пам’яті у Король-Башті справді жив король, а над Списом, Гардіновою Баштою, Сірою Вежею, Щитовою Палатою та рештою будівель, що довгими роками стояли порожні та покинуті, тепер маяли прапори.

— Великий прапор, золотий з чорним оленем — то королівська корогва дому Баратеон, — розповідав Сем Йолі, яка досі ніколи не бачила жодного прапора. — Лис і квіти — то дім Флорент. Черепаха — Естермонт, риба-меч — Бар-Емон, а схрещені сурми — Златоспів.

— Усі такі яскраві! Наче квітки, — зауважила Йоля. — Мені до вподоби оті жовті, з вогнем. Дивися — деякі з вояків намалювали таке на одязі.

— То вогняне серце. Чий це знак — не знаю.

Втім, дізнатися було неважко. «Королевиних людей» — так сказав йому Пип. Але спершу тюгукнув і щосили заволав:

— Закладайте двері, парубки — ховаймося! Сем Смертяний повернувся з могили!

А Грен лише чимдуж обійняв Сема, аж у того ребра трохи не хрупнули.

— Та не питай мене, де та королева, — пояснював далі Пип. — Станіс лишив її у Східній Варті разом з донькою та кораблями. А жінок не привіз зовсім, окрім однієї червоної.

— Червоної? — непевно перепитав Сем.

— Її кличуть Мелісандра з Асшаю, — додав Грен. — Королівська чаклунка. Люди кажуть, на Дракон-Камені вона спалила людину живцем, аби Станісові сприяв вітер дорогою на північ. У битві вона теж завжди поруч із ним, а ще дала йому того чарівного меча, що кличуть Світлоносцем. Ось побачиш — він так блищить, наче у нього запхали шматок сонця.

Він знову зиркнув на Сема і вишкірився широчезною, простацькою, пришелепкуватою посмішкою.

— Досі не вірю, що ти тут!

Джон Сніговій теж посміхнувся, коли його побачив — але мляво і стомлено. Так само, як посміхався зараз.

— То ти зрештою віднайшов зворотній шлях, — сказав він. — Ще і Йолю привів! Оце ти зух, Семику.

Але з оповідок Грена випливало, що на світі немає іншого такого зуха, як Джон. Утім, навіть здобуття ним Рогу Зими та дичацької принцеси не вистачило, щоб пан Алісер та його приятелі припинили вважати Джона перевертнем. Маестер Аемон казав, що Джонова рана добре зцілюється. Та на серці в нього спливали кров’ю рубці, глибші за ті, що лишилися на обличчі. «Він тужить за своєю дичацькою дівчиною. І за своїми братами.»

Попередня
-= 472 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!