Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Раніше Джон уже й сам дійшов того самого висновку.

— Ваша милість кажуть слушно.

Йому стало дуже цікаво, до чого править король.

— Поки твої братчики сварилися за місце нового очільника, я говорив із Мансом Розбишакою. — Станіс люто скреготнув зубами. — О, то впертий чолов’яга! І гоноровитий. Він не лишив мені вибору, крім віддати його вогню. Але ж ми маємо й інших бранців — серед них є ватажки. Такий собі Князь-над-Кістками, декілька старійшин родів, новий магнар теннів. Твої братчики це не схвалять, і панство твого батька теж, але я хочу пустити дичаків крізь Стіну… та лише тих, які присягнуться мені у вірності, пообіцяють берегти королівський мир і дотримуватися королівських законів, а ще приймуть Господа Світла собі за бога. Навіть велетнів, якщо їхні волохаті коліна здатні згинатися. Я оселю їх у Дарунку, щойно зможу видурити його в вашого нового князя-воєводи. Коли здіймуться холодні віхоли, ми врятуємося або загинемо разом. Час нам укласти союз проти спільного ворога.

Станіс поглянув на Джона.

— Ти згоден зі мною?

— Пан батько мріяли знову заселити Дарунок, — визнав Джон. — Балакали про те з дядьком Бендженом.

«Щоправда, батько й не думав заселяти його дичаками… але ж і не ходив походом разом із ними.» Себе Джон не дурив — з вільного народу мали вийти непокірні піддані та небезпечні сусіди. І все ж вибір між рудою шапкою Ігриттиного волосся та холодними синіми очима упирів не здавався йому важким.

— Так, я згоден.

— І добре, — мовив король Станіс, — адже найвірніший спосіб скріпити новий союз — це шлюб. Я маю намір одружити мого вірного господаря зимосіцького з тією дичацькою принцесою.

Напевне, Джон надто довго пробув серед вільного народу, бо не зміг стримати сміху.

— Перепрошую вашу милість, — мовив він, — та якщо ви сподіваєтеся просто віддати мені Валу, ба навіть полонену… то погано знаєтеся на звичаях дичацьких жінок. Хай кому випаде щастя з нею одружитися, неборака не зрадіє — бо муситиме силоміць красти наречену крізь вікно башти, ще й погрожувати зброєю.

— Хай кому? — зміряв його Станіс пильним поглядом. — Тобто ти сам не бажаєш узяти її собі за дружину? Попереджаю: вона є ціною, яку ти мусиш заплатити за ім’я та замок свого батька. Цей шлюб є конче необхідним, аби скріпити вірність наших нових підданих. Ти хочеш відмовити мені, Джоне Сніговію?

— Ні! — відповів Джон. Можливо, занадто похапливо. Але йшлося про Зимосіч у подарунок від короля… такими подарунками не легковажать. — Тобто… усе це дуже несподівано. Можу я прохати вашу милість про час на роздуми?

— Гаразд, роздумуй. Але не надто довго. Я не дуже терпляча людина, про що скоро дізнаються твої чорні брати.

Станіс поклав на Джонове плече кощаву змарнілу руку.

— Не кажи нікому про сю розмову. Жодній живій душі. Коли надумаєш — повернися, стань на коліно, поклади меча мені до ніг, присягнися вірною службою. І підведися на ноги Джоном Старком, князем на Зимосічі.

Тиріон XI

Почувши рух і гомін крізь товсті дерев’яні двері келії, Тиріон Ланістер приготувався до смерті.

«Давно вже час» — подумав він. — «Приходьте та кінчайте справу.» І рішуче зіп’явся на ноги. Але вони, підібгані під дупу, геть заклякли; довелося нахилитися та розминати м’язи руками, щоб вигнати з них тупі жорстокі ножі. «Не діждете, щоб я шкандибав до катівської колоди, мов кульгавий каліка.»

Тиріонові стало цікаво, де його стратять: просто тут у пітьмі чи проведуть містом, аби пан Ілин Пейн стяв йому голову при всьому народові. Після того ганебного вертепу, на який перетворили його суд, мила сестричка та добрий батечко могли схотіти позбавитися любого братика і синочка потай, стиха, не наражаючись на небезпеки привселюдної страти. «Якби ж людоньки схотіли слухати… я б їм розповів чимало цікавого.» Та годі сподіватися — навіть людська дурість не безмежна.

Брязнули ключі, двері до келії зарипіли й поповзли досередини. Тиріон сів спиною проти вогкої стіни, шкодуючи про власну беззбройність. «Але ж я можу ще кусатися і хвицяти ногами. Померти зі смаком чужої крові в роті — вже недарма життя прожив.» А ще ж придумати якесь останнє слово, щоб аж запалало. «Аби на вас срачка та болячка!» — не такими прокльонами звойовують собі місце в літописах королівств.

На обличчя йому впало світло смолоскипа; Тиріон затулив очі долонею.

— Та годі вже! Боїшся карлика, абощо?! Ходи сюди й кінчай справу, вилупку рябої шльондри!

Від довгої мовчанки голос у нього був хрипкий і тремтливий.

— Отак ти смієш казати про нашу вельможну паніматку? — Чоловік зі смолоскипом у лівиці підсунувся ближче. — Та тут іще вбогіше, ніж у моїй келії в Водоплині. Хіба трохи сухіше — і на тому дяка.

Попередня
-= 480 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!