Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

А тим часом без упину сипав сніг, і навколо її замку так само швидко, як Санса його зводила, виникали білі замети. Вона саме виліплювала гострий дах великої трапезної, коли почула голос, а піднявши очі, побачила у своєму вікні покоївку.

— Як ся має панна? Чи не бажає панна снідати? — гукала вона.

Санса заперечливо затрусила головою і повернулася до снігової ліпки: додала димар до одного кінця великої трапезної, де усередині мав стояти комин.

Світанок прокрався до її садка, наче злодій. Сіре небо світлішало, деревця та кущі під своїми білими кожушками потроху ставали темно-зеленими. Надвір вибралося кілька челядників; вони трохи постояли і подивилися, але Санса не звернула на них уваги, і ті повернулися досередини, до тепла. Санса побачила, що з балкона на неї дивиться тітка Ліза у блакитному оксамитовому халаті, облямованому лисячим хутром; втім, коли погляд її зупинився на балконі удруге, тітки вже там не було. З крукарні вигулькнув маестер Колемон і деякий час дивився униз; його кощаве тіло трусилося від холоду, але цікавість не відпускала.

На жаль, її мости все падали та падали. Між зброярнею та великим кам’янцем мав бути накритний міст, а ще один — між четвертим поверхом дзвіниці та другим поверхом крукарні. Але хай як ретельно вона їх виліплювала, мости триматися не хотіли. Коли один із них упав утретє, Санса вилаялася уголос і сіла на сніг у безпорадному роздратуванні.

— Наліпіть сніг на паличку, Сансо.

Вона не знала, скільки часу він спостерігав за нею. І коли повернувся з Долини — теж.

— На паличку? — перепитала вона.

— Гадаю, тоді йому стане сили вистояти, — мовив Петир. — Чи можна мені до вашого замку, ласкава панно?

Санса сторожко зиркнула на нього.

— Тільки нічого не зіпсуйте. Заходьте, але…

— …обережніше? — посміхнувся він. — Зимосіч встояла проти гірших ворогів, ніж я. Адже це Зимосіч, хіба ні?

— Так, — визнала Санса.

Баеліш пройшовся уздовж мурів.

— Колись цей замок мені снився. У ті роки, коли Кет поїхала на північ з Едардом Старком. У моїх снах це завжди було темне і холодне місце.

— О ні! Там завжди було тепло, навіть коли сніжило. Вода з гарячих джерел текла протоками усередині стін і зігрівала їх. У скляних садах завжди стояла така задуха, як у найгарячіший день літа.

Вона підвелася, височіючи, наче вежа, над великим білим замком.

— Не маю гадки, як зробити над садами скляний дах.

Мізинець попестив підборіддя, де раніше росла борідка — доки Ліза не завимагала її зголити.

— Але ж скляні шибки вставляють у дерев’яні рами, хіба ні? Вас врятують тоненькі гілочки. Обскубіть їх і зв’яжіть корою навхрест у прямокутники. Я вам покажу.

Петир рушив садком, збираючи палички та гілочки, струшуючи з них сніг. Коли набралося досить, він переступив обидва мури одним довгим кроком і сів навпочіпки посеред дворища. Санса підступила ближче — дивитися, що він робить. Руки Баеліш мав спритні та певні; скоро він тримав у них перехресні ґрати з гілочок, дуже схожі на дах скляних садів Зимосічі.

— А скло нам, певно, доведеться уявити, — мовив він, передаючи дах Сансі.

— Краще не буває! — відповіла вона, узявши дах до рук.

Петир торкнувся її обличчя.

— Ні, найкраще — оце.

Санса не зрозуміла.

— Що саме?

— Ваша посмішка, люба панно. Чи не зробити для вас іще?

— Якщо на те ваша ласка.

— Так. І ласка, і найсолодша втіха.

Санса побудувала стіни скляних садів, Мізинець накрив їх дахом, а потім допоміг подовжити мури і звести трапезну для варти. З паличками усередині накритні мости встояли — саме так, як обіцяв Петир. Першовежа була дуже проста — окрема кругла вежа, давно покинута мешканцями. Але Санса знову замислилася, коли справа дійшла до химер на її даху. І знову відповідь знайшов Баеліш.

— На ваш замок падає сніг, — зауважив він. — Які з себе бувають химери, коли їх укриває сніг?

Санса заплющила очі й спробувала пригадати.

— Просто білі купи.

— То й добре. Химер ліпити — то клопіт, а кілька грудок білого снігу — жодного.

Так воно і сталося. Химери були прості, а Першовежа — ще простіша. Високу будівлю вони виліпили разом, ставши на коліна біч-обіч, аби її викотити і вигладити. Коли вежа була готова, Санса відщипнула пальцями жменю снігу від верхівки і кинула Петирові у обличчя. З несподіванки той аж кавкнув, коли сніг провалився йому за комір.

— Ой, панно, це ви не шляхетно вчинили!

— Ви теж, коли привезли мене сюди, а обіцяли — додому!

Санса дивувалася сама собі, відки в неї стало хоробрості на таке зухвальство. «Від Зимосічі» — подумала вона. — «У мурах Зимосічі я стаю сміливіша.»

Попередня
-= 498 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!