Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Баеліш спохмурнів чолом.

— Так, у сьому я вас надурив… і в іншому теж.

Сансі аж у животі затріпотіло.

— У чому… іншому?

— Я казав вам, що найсолодша для мене втіха — допомагати вам із замком. Але мушу покаятися — збрехав і тут. Найсолодша втіха для мене — дещо інше.

Він підступив ближче.

— Оце.

Санса відсахнулася була назад, але Петир узяв її в обійми… і почав цілувати. Вона слабенько запручалася, та не викрутилася, а лише пригорнулася щільніше. Його вуста накрили її, ковтнувши несказані слова. На смак вони відгонили м’ятою. На пів-удару серця Санса піддалася поцілунку… а тоді відвернула обличчя і рішуче вивільнилася з обіймів.

— Що це ви таке коїте?!

Петир обсмикнув кирею.

— Цілую снігову діву.

— Он кого ви маєте цілувати! — Санса зиркнула угору на балкон тітки Лізи, але той був порожній. — Вашу вельможну пані дружину!

— То й цілую. Лізі нема чого жалітися. — Він посміхнувся. — Бачили б ви себе зараз, люба панно. Ви такі прегарні, аж немає слів. Сніг укриває вас, наче малесеньке ведмежа, личко розчервонілося, подих перехопило… Скільки ви вже тут часу? Мабуть, змерзли. Дозвольте зігріти вас, Сансо. Зніміть рукавички і дайте мені рученята.

— Не дам! — Голос його раптом видався їй схожим на Марільйонів тієї ночі, коли співець нализався на весіллі. Та цього разу Лотор Брюн не прийде і не врятує її, адже пан Лотор — слуга пана Петира. — Не варто вам було мене цілувати! Я ж вам за доньку годжуся…

— Ви могли б нею бути, — лукаво та болісно всміхнувся він. — Але ж не є, ні? Ви донька Едарда Старка. І донька Кет. Яка, здається, перевершила вродою навіть свою матір у цьому віці.

— Петире, прошу… — Голос її був слабкий і тремтливий. — Благаю, не треба…

— Замок! — пролунав гучний, верескливий дитячий голос.

Мізинець відвернувся геть.

— Князю Роберте! — злегка вклонився він у бік новоприбульця. — Чи варто вам виходити на сніг без рукавичок?

— Це ви зліпили цього замка, пане Мізинцю?

— Майже все, пане мій, зробила Алейна.

Санса мовила:

— Я будувала Зимосіч. Гадаю, це вона і є.

— Зимосіч?

Роберт був малий для своїх восьми років, тонесенький, наче стеблинка, з рябою, помережаною плямами шкірою та сльозавими очицями. Під пахвою він тримав заяложену ляльку з ганчір’я, котру не полишав ніде й ніколи.

— Зимосіч — стіл дому Старк, — пояснила Санса майбутньому чоловікові. — Велична твердиня півночі.

— Та не така вже й велична! — Малий став на коліно перед брамними баштами. — Осьо прийде зараз велетень і усе поруйнує!

Він поставив ляльку на сніг і почав її смикати.

— Тупу-туп, горлає велетень на пуп! — заспівав він. — Бий-ріж, відчиняй скоріш! Не відчиниш сама — велет браму полама!

Вимахуючи схопленою за ноги лялькою, він загилив по верхівці брамної башти і збив її додолу, а тоді й іншу. Цього Санса вже терпіти не могла.

— Спинися, Роберте! Годі!

Але він змахнув лялькою ще раз. Вибухнула ділянка муру. Санса вхопила була малого за руку, та їй до пальців потрапила тільки лялька. Гучно тріснувши, тонке ганчір’я розірвалося. За мить у Сансиній руці опинилася ляльчина голова, Робертові лишилися ноги та тулуб, а набивка з тирси та ганчірок розлетілася снігом.

Вуста князя Роберта затремтіли.

— Ти його вби-и-и-и-ла! — заскиглив він.

І затрусився. Починалося все з легкого тремтіння, але вже за кілька ударів серця малий впав просто поперек замку і відчайдушно засмикав руками та ногами. Білі башти та снігові мости руйнувалися і падали навсібіч. Санса заціпеніла, нажахана, та Петир Баеліш негайно ухопив її брата у перших за обидві руки і загукав по маестра.

Стражники та служниці з’явилися за одну мить і прожогом кинулися тримати хлопчака до прибуття маестра Колемона. Трясця, на яку хворів Роберт Арин, новиною для мешканців Соколиного Гнізда не була; пані Ліза навчила їх усіх бігти на поміч за першим криком малого. Підтримавши юному князю голову, маестер влив йому до рота пів-кухля сон-вина і забурмотів заспокійливі слова. Потроху напад почав гамуватися, аж поки не лишилося тільки слабеньке тремтіння у руках.

— Приведіть панича до моїх помешкань, — наказав Колемон стражникам. — П’явки напевне заспокоять його вельможність.

— То я винувата! — мовила Санса, показуючи всім ляльчину голову. — Я розірвала ляльку навпіл, я не хотіла, але…

— Його вельможність руйнував замок, — скінчив за неї Петир.

— Велетень, — прошепотів малий крізь сльози. — То не я, то велетень напав на замок! А вона його вбила! Ненавиджу її! Ненавиджу цю байстрючку! І не хочу ніяких п’явок!

Попередня
-= 499 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!