Слава ЗСУ!

Повернувся я з Сибіру,

Та не знайду долі...

Хоч, здається, не в кайданах,

Та не маю волі...

Довго співав отаман, виливаючи в своїй пісні всю скорботу, що назбиралася в його душі, і, мабуть, ніколи не співав так гарно отаман, як цього разу... Немов сльози з очей, лилися з його серця чарівні звуки... Двічі чувся на печі виразний jpepex і шепіт, та співак, поринувши в свою пісню, не чув нічого... Нараз різкий Улянин поштовх прочумав його.

Кармелюк здригнув від несподіванки й обірвав струну. Жалісно продзвенів, умираючи, звук у хаті й згас...

Перед Кармелюком стояла Уляна. Обличчя її було бліде, по щоках дзюрили сльози, очі горіли...

— Тікай, тікай скоріше,— зашепотіла вона, стискуючи йому руку; — тут засідка... вони з рушницями... їх шестеро... Тікай!..

Кармелюк схопився з місця.

Бандура скотилася з його колін і з тріском ударилась об землю.

— Засідка! — скрикнув він голосно й, вирвавши з-за пазухи ножа, кинувся був до печі... але в цей час звідти гримнув постріл... Отаман змахнув востаннє руками і впав навзнак додолу...⁷¹

Зрадницький вчинок Рудковського так обурив Розалію і всю навколишню шляхту, що Рудковський не міг далі залишатися на батьківщині й змушений був покинути її назавжди.

Трагічна смерть Кармелюка страшенно приголомшила Розалію,—вона одразу постаріла на двадцять років. Вона круто змінила весь побут свого життя й цілком присвятила себе костьолу.

Убивши Кармелюка, Рудковський тієї ж ночі передав зв’язану Уляну в тюрму. Та Уляна не довго просиділа там: перед райком вона покінчила самогубством.

Довго виглядала Олеся свого ясного сокола в Новосельцях,^ нарешті поголоска донесла до нещасної дівчини жахливу звістку.

Олеся мало не вмерла з горя. Тільки ніжний материн догляд і вирвав її з рук смерті. У цьому ділі матушка знайшла собі несподівану допомогу в особі Хоздодата. Єдиний останній друг Кармелюків, колишній писар його Хоздодат, став задушевним другом дівчини. Він оточував її всілякою чисто материнською увагою. Смішно й зворушливо було дивитися, з якою ніжністю й ласкою доглядав хвору дівчину цей незграбний велет... Олеся одужала й звикла до Хоздодата... Вона вже нудьгувала без нього: спогади про Кармелюка зблизили й поріднили їх.

Хоздодат зовсім змінився, він став добрим трудівником, і мати й батько не могли нахвалитися синком. Одним тільки він засмучував їх — нізащо не хотів одружуватися, а тому й пропускав одце за одним попівські місця, які траплялися.

Минуло три роки... Отець Михайло помандрував у далеку дорогу... Матушка й Олеся посиротіли...

Боязко підступила матушка до Олесі з слізним проханням прийти на допомогу її сирітству й зоставити за ними парафію. І Олеся нарешті прислухалася до материного прохання.

Довідавшись про згоду Олесі, Хоздодат так зрадів, що впав перед нею на коліна й заходився цілувати її ноги.

Олеся повінчалася з Хоздодатом: тінь Кармелюкова поєднала двох його друзів.

Господь не благословив дітьми шлюбу Олесі й Хоздодата, але послав їм тиху радість.

Назбиравши грошей, вони викупили на волю синів Кармелюка. .

Хоздодат залишився на парафії отця Михайла, де й дожив до глибокої старості, розповідаючи молоді про пригоди отамана.

Акуратно щовечора батюшка йшов у свою кімнату й, зачинивши двері, сідав до столу... І довго скрипіло по жовтих аркушах паперу перо старого, записуючи на сторінки історії діяння славного отамана...

А творчість народна робила своє діло.., Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії й окутувала ореолом слави сумний образ отамана Кармелюка.

Михайло Петрович Старидький (1840—1904) в історію української культури ввійшов як поет, перекладач, драматург, прозаїк, визначний театральний і громадський діяч другої половини XIX століття. Серед художньої спадщини Старицького значне місце — за обсягом і кількістю — займає його проза, що складається з семи романів, шести

_ч повістей, понад чотирьох десятків оповідань і нарисів (кілька з них ще не розшукані), загалом близько шістдесяти творів.

Найвизначнішими з прозової спадщини М. Старицького є його історичні романи, що відображають боротьбу українського народу проти соціального і національного гноблення від половини XVII і майже до половини XIX століття. Це трилогія «Богдан Хмельницький» —-романи «Перед бурей» (1895), «Буря».(1896), «У пристани» (1897), дилогія про П. Дорошенка — романи «Молодость Мазепы» (1898) і «Руина» (1899), роман про гайдамаччину «Последние орлы» (1901) та роман «Разбойник Кармелюк» (1903). Ідея боротьби проти гнобителів соціальних і національних прав українського народу, оспівування героїв цієї боротьби, непримирима ненависть до гнобителів і щира любов до трудящих, обстоювання дружби народів — спільні риси цих романів, як і взагалі всієї прози М. Старицького.