Слава ЗСУ!

Та невдачі у Діни траплялися дуже рідко. І хоч вона робила все навмання, без складу та ладу, хоч кухня мала звичайно такий вигляд, наче там щойно погуляв буревій, і кожна річ трохи не щодня опинялася на новому місці, проте коли б вам стало терпцю дочекатися щасливої нагоди, ви скуштували б такого обіду, що вдовольнив би найвибагливішого ласуна.

Була саме та пора, коли Діна тільки-но починала готуватися до варіння обіду. Потребуючи немалого часу на роздуми й спочинок і взагалі не полюбляючи квапитись, вона сиділа собі на підлозі серед кухні й покурювала коротеньку бокату люльку, що завжди надихала її на звитяги в куховарстві. То був, сказати б, її спосіб прикликати до себе муз хатнього вогнища.

Навколо неї засідали недолітні одноплемінці, що їх подостатком у кожній південній господі. Вони лущили горох, оббирали картоплю, патрали птицю й робили всілякі інші справи, дотичні до готування. Раз по раз Діна відволікалась од своїх роздумів, аби стукнути котрогось юного помічника кописткою, що лежала в неї напохваті. Вона тримала своїх кучерявоголових підданців під залізною рукою і, як видно, вважала, що вони тільки на те й існують, аби їй самій, як вона казала, «не перериватися». Так її проваджено змалечку, і так вона тепер провадила інших.

Та от міс Офелія, закінчуючи свій направний обхід, вступила до кухні. Діна вже чула про те, що діється в домі, отож подумки й поклала собі стояти на оборонній позиції і чинити мовчазний опір будь-яким новозаведенням, хоч і не давати того взнаки.

Кухня була простора, вимощена цеглою, з великим старовин-ним огнищем, що тяглось уподовж цілої стіни. Сен-Клер давно вже намагався переконати Діну, щоб поставити замість нього нову кухонну плиту. Та де там! Жоден поборник давнини не чіплявся за ус-вячені часом невигоди так затято, як Діна.

Коли Сен-Клер тільки-но повернувся з півночі, під свіжим враженням бездоганного ладу в кухні у його дядька, він і собі накупив до кухні всіляких шаф, мисників та іншого надіб’я, простодушно сподіваючись, що вони допоможуть Діні гримати справу в порядку. Та вийшло однаково, як він купив би все те білці чи сороці. Чим більше з’являлось у кухні шаф та шухляд, тим більше мала Діна схованок, аби прихищати старі ганчірки, гребінці, зношені черевики, стрічки, ви-цвілі штучні квіти й інші коштовності, що тішили їй душу.

Коли міс Офелія зайшла до кухні, Діна не зрушила з місця. Во на й далі спокійно курила свою люльку і лиш краєм ока непомітно позирала на міс Офелію, вдаючи, ніби цілком заклопотана роботою, що точилася навколо.

Міс Офелія взялася висувати шухляди мисника.

— До чого в тебе ця шухляда, Діно? — спитала вона.

— Та так, до сього-того, пані, — відказала Діна.

Воно було й справді так. З розмаїтого вмісту шухляди міс Офелія передусім витягла гарну дамастову скатерку, поплямлену кров’ю, — як видно, в неї загортали сире м’ясо.

— Що це, Діно? Невже ти загортаєш м’ясо в найліпші хазяйські скатерки?

— Ой пані, та звісно, що ні! Просто не було чистого рушника, от я й узяла її. А потім відклала випрати, ото вона й тут.

— Яка безпорадність! — мовила про себе міс Офелія і знов повернулася до шухляди.

Вона знайшла там тертушку до мускатних горіхів, кілька горіхів, молитовник, двійко брудних шовкових хусточок, клубок пряжі та недокончену в’язанину, пачку тютюну й люльку, кілька коржиків, два позолочених порцелянових блюдечка з якоюсь помадою, пару стоптаних черевиків, клапоть фланелі, в який дбайливо загорнуто й зашпилено кілька невеличких цибулин, дамастові серветки, грубі рушники, мотузки, циганські голки, декілька розірваних паперових пакуночків, з яких по всій шухляді порозсипалось пахуче зілля.

— Де ти тримаєш мускатні горіхи, Діно? — запитала міс Офелія з виглядом людини, що насилу тамує обурення.

— Та де доведеться, пані. Онде кілька їх в отій щербатій філіжанці, а ще є отам у миснику.

— Ось іще в тертушці, — сказала міс Офелія, виймаючи горіхи.

-Ай справді, це ж я сама їх туди поклала допіру вранці. Люблю, коли все напохваті, — мовила Діна. — Ану, Джейку, ти чого мені пристав? Ось я тобі... — додала вона, заміряючись на винуватця кописткою.

- А це що таке? — спитала міс Офелія, діставши з шухляди блюдечко з помадою.

- Ой, та це ж моя масть до волосся! Я поклала її туди, щоб була напохваті.

— І ти береш на неї хазяйську порцеляну?

- Та що ви! Просто я дуже поспішала, а оце якраз хотіла її перекласти.

- Ось тут дві дамастові серветки.

- То я відкладала їх, щоб оддати випрати.

- Хіба ти не маєш осібного місця до брудної білизни?