Слава ЗСУ!

- ВСІ ГЕТЬ!!! – крикнула Олена. – Я даю вам п’ять хвилин, щоб ви очистили територію замку! Зникніть!

Студенти потроху почали ворушитись, збираючи речі.

- Хто бачив мій рюкзак? – чулося з натовпу.

- Може, викличемо таксі до міста…

- Я на машині, можу когось підвести, - промовив Остап, зрозумівши, що слова Олени його теж стосуються.

Минуло п’ять хвилин. Подвір’я замку стало порожнім. Олена стояла одна. Здавалося, з її очей текли сльози, але вона не плакала.

Вона звикла перемагати. Найкраща учениця… Найкраща студентка… Вже на першому курсі отримала відзнаку, за те, що знайшла в старій школі військове сховище. А далі були самі перемоги. Всі вчителі просто захоплювались її неймовірним розумом. І будучи студенткою, все вона робила, як експерт, як професіонал. І з учителями на рівних спілкувалася. Ніколи її думкою не нехтували.

А от тепер… Щось змінилося… Хтось наче заважає їй думати. Змушує робити помилки. І так важко це визнавати.

- Чому я роблю помилки? – запитала Олена. – Чому нічого не виходить? Чому хтось наче заважає мені розгадувати таємниці?

Олена підійшла до входу замку. На сходах лежала відксерена робота Карли та Максима, книжки з археології і історії, плакат, на якому було зображено замок, розділений на сектори.

Олена схопила все це і з усієї сили жбурнула подалі на подвір’я.

- Це нікому не потрібно! – крикнула вона. – Це, все одно, все неправильно.

Олена зробила один крок вверх сходами.

- Треба почати все з початку. Всю інформацію витерти і почати спочатку.

Олена зробила наступний крок.

- Є замок. Він побудований правильно. Всі розміри в ньому правильні. Немає ні річок, ні твердих ґрунтів, що могло б вплинути на будівництво чи зміну розмірів.

Олена ступила ще крок і піднялася на сходинку вище.