Слава ЗСУ!

Дзззееннь… Ні, вони не будуть попереджувати. Якщо вже вони вирішили спіймати мене, то, напевно, влаштували засідку в ліфті: спочатку газом в очі, потім накинутись гуртом. Все станеться раптово.

Тож я підняв слухавку. Дзвонив мій друг Брюс Іннз із «Цирку-Цирку». Він знайшов чоловіка, що був готовий продати мавпу, про яку я запитував. Ціна була 750 доларів.

«З яким скупердяєм ми маємо справу?» запитав я. «Вчора ж було чотириста.»

«Він каже, що вона привчена ходити в туалет,» сказав Брюс. «Він залишив її спати в трейлері, а та тварюка насрала в душовій кабінці.»

«Це ще нічого не значить,» сказав я. «Мавп приваблює вода. Наступного разу вона насере йому в умивальник.»

«Напевно тобі варто приїхати і самому з ним поговорити,» сказав Брюс. «Він зараз зі мною в барі. Я сказав йому, що ти дуже хочеш собі мавпу і можеш дати їй притулок. Думаю він буде торгуватись. Він дуже прив’язаний до тієї смердючої тварюки. Вона зараз із нами, сидить на клятому стільці й пускає слину в кухоль з пивом.»

«Добре,» сказв я. «Буду за десять хвилин. Не давай йому напитись. Хочу поговорити з ним на тверезу голову.»

Коли я приїхав до «Цирку», якогось старого виносили з дверей до карети швидкої. «Що трапилось?» запитав я в паркувальника.

«Точно не знаю.» відповів він. «Кажуть серцевий напад. Але я помітив, що в нього вся потилиця пошматована.» Він сів у Кита і видав мені квитанцію. «Зберегти ваш напій?» запитав він, тримаючи велику склянку текіли, що стояла на сидінні. «Я можу поставити її в холодильник, якщо бажаєте.» Я кивнув. Тут вже знали мої звички. Я бував у цьому місці настільки часто, з Брюсом та іншими, що паркувальники вже знали моє ім’я, хоча я ніколи й нікому не казав його і ніхто в мене його не питав. Думаю, вони просто обшукали бардачок і знайшли там записник з моїм ім’ям.

Як виявилось, я просто не помітив, що все ще носив бейдж з Конференції Окружних Прокурорів. Він висів у петельці мого різнокольорового піджака, але я прросто забув про нього і не помічав його. Безсумнівно, всі вони сприймали мене за супер дивного агента під прикриттям… чи може й ні; можливо їм просто було смішно з того, що був якийсь небезпечний бандюк, достатньо божевльний для того, щоб виставляти себе копом і при тому кататись по Вегасу в білому кадилаку зі склянкою міцного пійла в руці. В місті, де всі видаються не тими, ким є насправді, немає нічого небезпечного в тому, щоб поводитись як король фріків. Наглядачі мудро кивнуть одне одному головами і скажуть щось про «дурні низькопробні приколи.» Іншою стороною цієї монети є синдром під назвою «Чорт забирай! Хто це такий?». Він притаманний таким людям, як швейцари та адміністратори, котрі вважають, що будь-хто, хто поводиться божевільно, але дає великі чайові, має бути важливою персоною - це означає, що з ними треба поводитись ввічливо і завжди усміхатись.

Але коли ти під мескаліном, нічого не має значення. Просто тиняєшся навкруги, робиш усе, що здається правильним і на цьому все. У Вегасі так багато фріків від природи, котрі прибабахані з самого народження, що наркотики не становлять жодної проблеми ні для кого, хіба що для копів та героїнових синдикатів. Психоделіки не підходять для міста, де можна зайти до казино в будь-яку пору дня чи ночі і побачити розп’яття горили на палаючому неоновому хресті, котрий раптово перетворюється на вогненне колесо, що розкручує тварюку над натовпом.

Брюс був у барі, проте не було видно жодних ознак мавпи. «Де вона?» запитав я. «Я готовий виписати чек. Хочу забрати ту падлюку з собою на літак. Я вже замовив два місця в першому класі – на ім’я Р. Дюка та його сина.»

«Взяти її з собою в літак?»

«Так,» відповів я. «Думаєш вони матимуть щось проти? Звернуть увагу на фізичну неповноцінність мого сина?» Він стиснув плечима. «Забудь,» сказав він. «Мавпу забрали звідси. Вона напала на старого в барі. Той придурок почав сперечатись з барменом про те ’чи варто впускати тварин до бару’ і в той час мавпа почала кричати, та так голосно, що він запустив у неї бокалом пива, від чого вона просто оскаженіла, буквально злетіла зі свого стільця і зірвала старому великий шмат шкіри з голови… бармену довелось викликати швидку, а потім приїхали копи й забрали її.»

«Хай йому грець,» сказав я. «Яка сума застави? Я хочу ту мавпу.»

«Заспокойся,» сказав він. «Краще тримайся подалі від в’язниці. Вони тільки й чекають, щоб одягти на тебе наручники. Забудь про мавпу. Вона тобі не потрібна.» Я трохи подумав і вирішив, що він таки правий. Не було жодного сенсу в тому, щоб губити себе заради якоїсь мавпи, котрої я навіть ніколи не бачив. Все, що я знав напевно, це те, що вона б упилася зубами в мою потилицю, коли б тільки побачила мене. Їй потрібен був час, щоб відійти від шоку, а я не міг дозволити собі чекати. «Коли ти їдеш?» запитав Брюс.