Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Та Даянерис добре пам’ятала, чого варті перебільшені милощі карфійських вельмож.

— Якщо ви сп’яніли, то менше пийте вина.

— Жодне вино не позбавляє розуму так, як ваша краса. Мій маєток стоїть сумний та холодний, наче могила, відколи звідти поїхала Даянерис, і всі найсолодші задоволення цариці міст обертаються на попіл у моєму роті. О, навіщо ж ви покинули мене, навіщо залишили у розпачі?

«Мене вигнав з твого міста страх за своє життя.»

— Бо тоді саме настав час. Карф бажав, щоб я зникла з нього.

— Хто? Неприторенні? Та вони мають у жилах водичку замість крові. Прянищники? А в тих кислий сир у голові замість мізків. Невмирущі всі померли. Вам слід було взяти мене за чоловіка. Я ж певен, чи майже певен, що прохав вашої руки. Навіть благав про неї.

— Якихось півсотні разів, не більше, — піддражнила Дані. — Ви надто швидко здаєтеся, шановний пане. Бо ж я таки мушу вийти заміж, про це погоджуються усі.

— Халісі мусить мати хала, — відказала Іррі, наливаючи цариці у келих. — Це кожен знає.

— То чи не попрохати мені знову? — запитав Цзаро. — Е ні, знаю я цю посмішку. Переді мною — жорстока цариця, що грається чоловічими серцями. Сумирні купці на кшталт мене — лише камінці під вашими коштовними сандалями.

Поодинока сльоза повільно попливла униз молочно-блідою щокою. Але Дані занадто добре його знала, щоб зворушитися. Карфійці уміли заплакати задля своєї вигоди у будь-яку мить.

— Та припиніть! — Вона ухопила вишню з миски на столі й кинула йому в ніс. — Може, я й надто юна дівчина, але не така дурна, щоб вийти за чоловіка, котрий розглядає таріль ягід прискіпливіше, ніж мою цицьку. Я ж бачила, на кого з танцюристів ви витріщалися.

Цзаро витер сльозу з обличчя.

— На тих самих, що й ваша милість, здається мені. От бачите — навіть у цьому ми схожі. Якщо не хочете брати мене собі за чоловіка, я вдовольнюся становищем вашого раба.

— Я не бажаю мати рабів. Я вас звільняю.

Ніс, прикрашений коштовним камінням, являв із себе надто вже звабливу ціль. Цього разу Дані кинула в неї морелею. Але Цзаро упіймав плід у повітрі та відкусив шматочок.

— Відки взялися ці божевільні думки? Чи не слід мені вважати себе щасливцем, що ви не звільнили моїх невільників, поки гостювали в мене у Карфі?

«Я тоді була королевою-жебрачкою, а ти — Цзаро з Тринадцятьох, — подумала Дані, — і хотів ти від мене лише моїх драконів.»

— Ваші невільники здалися мені задоволеними своєю долею. З ними добре поводилися. Очі мені відкрилися лише у Астапорі. Ви знаєте, як роблять і навчають Неблазних?

— Жорстоко, не маю сумніву. Коли коваль кує меча, то розпечує його вогнем, б’є молотом, а тоді занурює у крижану воду, щоб загартувати. Якщо хочете скуштувати солодких плодів, добре поливайте дерево.

— Але це дерево поливали кров’ю.

— Як іще виховати воїна? Ваша преосяйність мали задоволення спостерігати за моїми танцівниками. Вас не здивує, що всі вони — раби, вирощені та навчені у Юнкаї? Вони танцюють, відколи почали ходити. Але ж як інакше досягти подібної досконалості? — Він ковтнув вина зі свого келиха. — І в усіх мистецтвах пристрасного кохання вони теж досягли вишуканої майстерності. Я гадав подарувати їх вашій милості на знак приязні.

— Даруйте сміливо. — Дані аніскільки не здивувалася. — А я подарую їм волю.

Цзаро болісно зіщулився.

— І що ж вони робитимуть із вашою волею? Це наче подарувати рибі сталеву кольчугу. Адже їх призначено лише для танцю та розваги.

— Призначено ким? Господарями? Можливо, ваші танцівники радше б мурували будинки, пекли хліб або орали ріллю. Ви їх питали?

— Можливо, ваші слони радше б стали солов’ями. Тоді замість солодких пісень меєринські ночі повнилися б гучним ревищем, а дерева падали б під вагою сірих пташок. — Цзаро зітхнув. — Даянерис, щастя моє і розрада, під вашою прекрасною юною груддю б’ється ніжне серце… але прийміть пораду від старшої та мудрішої голови. Речі не завжди є такими, якими здаються. Те, що видається злом, насправді може бути добром. Ось приміром, дощ.

— Дощ?! — «Він мене за дурепу вважає, чи за малу дитину?»

— Ми клянемо дощ, коли він ллється нам на голови, та без нього померли б із голоду. Світові потрібен дощ… так само, як невільники. На вашому обличчі я бачу незадоволення, та це правда. Ось візьмімо Карф. У мистецтві, музиці, торгівлі — усьому, що підносить нас над тваринами — Карф стоїть вище від решти людства, як ви сидите на вершині цієї піраміди… але внизу розкіш та велич цариці міст спирається не на цеглу, а на спини рабів. Запитайте себе: якби всі люди мусили порпатися у грязюці задля харчу тілесного, скільки б із них підвели очі до неба і замислилися про зорі? Якби кожен із нас мусив гнути спину, щоб зліпити собі таку-сяку халупу, хто б мурував храми для прославлення богів? Так влаштовано світ: щоб дехто з людей піднісся до величі, решта має скніти у неволі.

Попередня
-= 108 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!