Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

— Гаразд, коні годяться, — примирливо мовив він до Хальдона. — Зрештою, табір стоїть за якісь п’ять верст на південь.

«Соромливою дівою» вони б дісталися туди навіть швидше, але Гриф не хотів зразу відкривати Гаррі Стрікландові правду про те, звідки вони з принцом узялися. Та й думка, як вони плюхатимуть чоботями у мілкій воді та видиратимуться слизьким берегом, його не тішила. Така поява личила пересічному сердюкові з сином, але не князеві з його принцом.

Коли хлопець виник із надбудови поруч із Леморою, Гриф ретельно роздивився його від голови до п’ят. Принц був оперезаний мечем та кинджалом, чорні його чоботи блищали, налощені, чорна кирея мала підбивку криваво-червоного шовку. Волосся йому помили, підстригли і знову пофарбували в темну блакить — і очі від того теж здавалися синіми. На шиї він мав три величеньких чотирикутних рубіни, підвішені на ланцюгу чорного заліза — то був дарунок від магістрата Іліріо. «Червоне і чорне. Кольори дракона.» Все виглядало добре, як і мало бути.

— Ти на вигляд справжній принц, — мовив Гриф хлопцеві. — Твій батько пишався б, якби тебе побачив.

Молодий Гриф пробіг пальцями крізь волосся.

— Мені вже в печінках ця синя фарба! Змити б її геть.

— Скоро змиєш.

Гриф теж охоче повернувся б до своїх кольорів, хоча його колись руде волосся вже посивіло. Він ляснув парубка по плечі й запитав:

— То що, рушаймо? Твоє військо чекає на свого принца.

— Мені подобається, як це звучить. Моє військо. — Обличчям хлопця майнула посмішка, проте негайно зникла. — Та чи справді вони мої? Це ж сердюки. Йолло застерігав мене нікому не довіряти.

— У цьому з ним важко не погодитися, — визнав Гриф.

Все могло бути інакше, якби полк досі очолював Чорносерд. Але Милош Тойн помер чотири роки тому, а Галайда Гаррі Стрікланд був людиною зовсім іншого штибу. Та хлопцеві цього, звісно, казати не можна. Карлик вже посіяв досить сумнівів у його юну голову.

— Не кожна людина є такою, якою здається, а принцові варто берегтися особливо… та якщо зайти цим шляхом надто далеко, недовіра отруїть тебе, оселить у душі гіркоту і боягузтво.

«Саме так сталося з королем Аерисом. Наприкінці навіть Раегар не міг заперечити очевидного.»

— Найкраще обирати середній шлях. Чекати від людей, щоб вони заслужили твою довіру відданою службою… та коли вже заслужать, винагороджувати їх щиро і щедро.

Хлопець кивнув.

— Я пам’ятатиму.

Принцові дали найкращого з трьох коней — чималенького мерина, кольором сірого, але дуже світлого, майже білого. Гриф і Хальдон їхали поруч на дещо менших конях. Дорога протягом версти тяглася на південь попід високими білими мурами Волон Териса, а тоді залишила місто позаду і побігла вздовж химерно покручених берегів Ройни крізь вербові гайки, повз макові поля і високий дерев’яний млин, чиї крила рипіли, обертаючись, наче старі кістки.

«Золота Дружина» знайшлася коло річки, коли сонце вже котилося униз на заході. Табір їхній схвалив би навіть Артур Дейн — щільно скупчений, добре опоряджений, зручний у захисті. Навколо було викопано глибокий рівчак з загостреними кілками всередині. Намети стояли шерегами, між ними лишалися широкі проходи. Коло річки влаштували нужники, щоб потік змивав людський послід. Конов’язі розташувалися на півночі, а далі коло води паслося зо два з половиною десятки слонів, висмикуючи очерет хоботами. Гриф схвально зиркнув на великих сірих тварин. «Нема у всьому Вестеросі бойового коня, щоб устояв проти отаких чудовиськ.»

Високі бойові корогви золототканої парчі віяли за вітром на високих жердинах, поставлених по всьому кордону табору. Під ними на чатах стояли і ходили озброєні та вдягнені у броню вартові, сторожко спостерігаючи за наближенням будь-кого. Гриф боявся, що полк за Гаррі Стрікланда спіткають лінощі та розпуста, бо новий полковник надто полюбляв шукати приязні товариства замість тримати суворий лад. Та скидалося, що побоювання не справдилися.

Біля воріт Хальдон щось мовив десятникові варти, і той вислав гінця по когось зі старшини. Той, хто з’явився на виклик, був саме такий бридкий, яким Гриф пам’ятав його востаннє: череватий незграбний здоровило, чиє зухвале сердюцьке обличчя вкривала сітка старих рубців. Праве вухо йому наче пес пожував, а лівого бракувало зовсім.

— Не кажи, Буйцвіте, що ти тут над кимось головуєш! — мовив Гриф. — Я гадав, «Золота Дружина» має гідність і пам’ятає звичаї!

— Гірше, сраколюбе! — буркнув Франклин Буйцвіт. — Мене ще й на лицаря висвятили.

Він ухопив Грифа за передпліччя, притягнув до себе в обійми, од яких трохи не затріщали кістки.

Попередня
-= 162 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!