Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Хто ще це може бути? Вона поспішає сюди по захист — принаймні у цьому Мелісандра помилитися не могла.

— Я бачила її в моїх вогнях, але тільки раз. Ми мусимо здобути довіру князя-воєводи, і єдиний спосіб — це врятувати її.

— Тобто щоб я її врятував? Князь-над-Кістками? — Дичак зареготав. — Ніхто, крім пришелепкуватих дурнів, не довіриться Торохкалові. А Сніговій не дурний. Якщо його сестру треба рятувати, він надішле своїх ґав. Я б так і зробив.

— Але він — не ви. Він проказав обітниці й живе за ними. Нічна Варта не втручається у чвари королівств. Але ви не з Варти. І можете зробити те, чого він не може.

— Якщо ваш твердолобий воєвода дозволить. Ваші вогні показали, де шукати те дівчисько?

— Я бачила воду. Глибоку, блакитну, тиху, з тонким шаром льоду, що тільки почав наростати. Вода тяглася і тяглася, скільки бачило око.

— Довгозеро. Що іще ви бачили навколо дівчинки?

— Пагорби. Ниви. Дерева. Якось бачила оленя. Камені. Вона тримається щонайдалі від сел та городців. Коли може, їде річищами струмків, щоб збити мисливців зі сліду.

Дичак насупився.

— Так воно складніше буде. Кажете, їде на північ? А озеро в неї на схід чи на захід?

Мелісандра заплющила очі, пригадуючи.

— На захід.

— Отже, не королівським гостинцем. Розумниця. З іншого боку менше пильних очей і більше криївок. Ще й таких, якими я теж свого часу…

Він почув пісню бойового рогу і прожогом скочив на ноги. Мелісандра знала, що по всьому замкові Чорному впала раптова тиша, і кожен чоловік та хлопець обернувся до Стіни, уважно дослухаючись. Один довгий заклик означав повернення розвідників, але два…

«День настав, — подумала червона жриця. — Тепер Сніг-воєвода муситиме послухати мене.»

Коли довга сумна пісня рогу замовкла, настала тиша, яка тривала, здавалося, з годину. Нарешті дичак порушив чари мовчання.

— Отже, один. Розвідники.

— Мертві розвідники. — Мелісандра теж підвелася на ноги. — Ходіть одягніть кістки і чекайте. Я повернуся.

— Я маю піти з вами.

— Не кажіть дурниць. Коли вони побачать те, що знайдуть, самий лише вигляд дичака запалить їм серця. Сидіть тут, поки в них кров не охолоне.

Коли Мелісандра почала спускатися сходами Король-Башти, то зустріла Девана, що саме піднімався у супроводі двох стражників, залишених їй Станісом. Хлопець ніс тацю з забутим нею сніданком.

— Я чекав, мосьпані, поки Гоб витягне свіжі паляниці з печі. Дивіться — хліб іще гарячий!

— Залиш у мене в покоях. — Певніше за все, сніданок з’їсть дичак. То й добре. — Князь-воєвода має в мені потребу за Стіною.

«Він іще не знає, але скоро…»

Ззовні почало сніжити. Коли Мелісандра із супроводом прибула до брами, там уже юрмилося чимало ґав. Але червоній жриці усі дали дорогу. Князь-воєвода обігнав її шляхом крізь кригу в супроводі Бовена Марша та двадцяти списників. Сніговій також вислав тузінь лучників на верхівку Стіни — на випадок, якщо вороги ховаються у ближньому лісі. Вартові на брамі були не з королевиних людей, але її все одно пропустили.

Під кригою було холодно і темно; крізь Стіну вів вузький прохід, що крутився і звивався, ніби черв’як. Морган пішов попереду зі смолоскипом, Мерел — позаду з сокирою. Обидва були безнадійними п’яницями, та в цей ранковий час іще не встигли надудлитися. Обидва належали, хай на словах, до королевиних людей, обидва плекали до неї повагу, змішану з добрячою часткою остраху, а Мерел на тверезу голову навіть бував грізним бійцем. Нині вони їй не були потрібні, радше зайві, та Мелісандра вважала за доцільне завжди тримати при собі двійко стражників. Це було певне послання. «Ознака влади та сили.»

Коли трійця виникла з-під Стіни на півночі, сніг уже сипав без упину. Подерта біла ковдра потроху вкривала понівечену землю, що простягалася від Стіни до узлісся страхолюдної пущі. Джон Сніговій та його чорні братчики скупчилися за десять сажнів попереду навколо трьох списів.

Списи були зроблені з ясену, вісім стоп завдовжки кожен. Той, що стояв ліворуч, мав вигин, але інші два стирчали прямо, бездоганно гладенькі. На кінці кожного настромлена була відрубана голова. У бородах намерзла крига, волосся вкрили снігові ковпаки. Там, де були очі, лишилися тільки порожні очниці — чорні криваві дірки, що витріщалися донизу, наче винуватили без слів.

— Хто вони були? — спитала Мелісандра гайворонів.

— Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал і Гарт Сіре Перо, — похмуро відповів Бовен Марш. — Земля майже замерзла. Мабуть, дичаки трохи не половину ночі заганяли списи углиб. І зараз можуть бути десь недалечко. Дивляться звідти на нас…

Попередня
-= 216 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!