Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Зі свого місця коло комина підвелася пані Мелісандра.

— З вашого дозволу, мій королю, я проведу воєводу Сніговія до його покоїв.

— Навіщо? Хіба він забув дорогу? — Станіс махнув на них рукою. — А втім, чиніть, як забажаєте. Гей, Деване, принеси попоїсти! Варених яєць та лимонної води.

Після тепла королівської світлиці гвинтові сходи пашіли холодом, що прошивав до кісток.

— Вітерець здіймається, мосьпані, — застеріг десятник Мелісандру, поки віддавав Джонові назад його зброю. — Було вам чим теплішим накинутися.

— Мене гріє моя віра. — Червона жінка рушила разом із Джоном донизу сходами. — Приязнь його милості до тебе дедалі зростає.

— Та я помітив. Сьогодні лише двічі погрожував стяти голову.

Мелісандра засміялася.

— Боятися варто не його слів, а його мовчання. — Коли вони виступили у дворище, вітер наповнив Джонового кобеняка і заплескав полами по червоній жінці. Жриця відмахнулася від нападу чорної вовни і ковзнула своєю рукою у згин Джонового ліктя. — Можливо, ти не помиляєшся щодо короля дичаків. Я молитимуся Господові Світла, щоб він вказав мені правильний шлях. Коли я вдивляюся в полум’я, то бачу крізь камінь та землю, знаходжу правду в людських душах. Я вмію говорити з давно померлими королями і ще не народженими дітьми, спостерігати, як повз мене миготять роки та пори аж до кінця днів цього світу.

— Хіба ваші вогні ніколи не помиляються?

— Ніколи… це ми, слуги Божі, є смертними, а тому помиляємося, вважаючи те, що мусить статися, за те, що тільки може статися.

Джон відчував її тепло — навіть крізь вовну та виварену шкіру. Їхні постаті попід руки одне з одним притягали цікаві погляди. «Ой, буде балачок сьогодні у куренях.»

— Якщо ви справді бачите прийдешній день у полум’ї, то скажіть, де і коли нападуть дичаки.

І вивільнив руку.

— Ра-Гльор надсилає такі видіння, які забажає. Та я пошукаю цього Тормунда у полум’ї. — Мелісандрині вуста вигнулися посмішкою. — Тебе я теж бачила у вогні, Джоне Сніговію.

— Це погроза, мосьпані? Ви й мене хочете спалити?

— Ти не зрозумів, що я тобі кажу. — Вона окинула його допитливим поглядом. — Боюся, чи не бентежу я тебе своєю присутністю, Снігу-воєводо.

Джон заперечувати не став.

— Стіна — не місце для жінки.

— Помиляєшся. Я бачила сни про твою Стіну, Джоне Сніговію. Величне знання допомогло її збудувати, величні закляття лежать замкнені під її кригою. Ми знаходимося у одному з таких місць, навколо яких обертається світ. — Мелісандра зиркнула вгору, її подих зібрався теплою вологою хмаркою в повітрі. — Тут мені місце так само, як і тобі. Можливо, скоро ти потребуватимеш мене так, як нікого іншого. Не зрікайся моєї дружби та приязні, Джоне. Я бачила тебе посеред бурі, у тяжкій боротьбі, з ворогами зусібіч. Ти маєш так багато ворогів. Назвати тобі їхні імена?

— Я знаю їхні імена.

— Не будь такий певний. — Рубін на Мелісандриній шиї заблищав червоним. — Ти мусиш боятися не тих ворогів, котрі клянуть тебе в обличчя, але тих, хто перед очима в тебе посміхається, а за спиною гострить ніж. Краще тобі тримати вовка якнайближче до себе. Я бачу лід і кинджали у пітьмі. Тверду, червону, замерзлу кров та оголену сталь. І холод навкруги.

— На Стіні завжди холодно.

— Гадаєш?

— Знаю, мосьпані.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошепотіла вона.

Бран

«Ми вже прийшли?»

Бран ніколи не проказував цих слів уголос, та іноді ледве стримував їх на вустах, поки їхнє строкате, побите дорогою товариство пробиралося крізь праліс старих дубів, височезних сіро-зелених вартових, урочистих смерек і голих брунатних каштанів. «Чи близько вже?» — питав малий подумки, коли Ходор видирався кам’янистим схилом або сходив у якийсь темний яр, де під ногами хрумтіли замети брудного снігу. «Чи далеко ще до місця?» — міркував він, поки величезний олень плюхав через напівзамерзлий струмок. «Скільки ще часу треба? Тут так холодно. Де ж триокий гайворон?»

Розгойдуючись у плетеному кошику на Ходоровій спині, малий зігнувся і пірнув головою, бо стайняр-велетень саме проминав велику дубову гілку. Знову падав сніг, мокрий і важкий. У Ходора одне око геть замерзло, цупку та рясну брунатну бороду схопила паморозь, а на кінцях кущавих вусів повисли бурульки. Одна рука в рукавиці ще стискала іржавого залізного меча, взятого у крипті під Зимосіччю; час від часу він рубав ним якусь гілку, здіймаючи віяло снігу.

— Х-х-ход-д-дор, — бурмотів він, клацаючи зубами.

І все-таки його голос дарував Бранові чудернацьку розраду. В мандрах від Зимосічі до Стіни Бран та його супутники коротали довгі версти балачками та розповідями, але тут усе було інакше. Це відчував навіть Ходор і «ходорував» значно рідше, ніж на південь від Стіни. У цій пущі панувала така тиша, подібної до якої Бран ніколи не знав. Спочатку, ще до снігу, навколо них вихорами гуляв північний вітер, здіймав із землі хмари бурого впалого листя з тихим шурхотом, що нагадував йому біганину тарганів у миснику. Але тепер геть усе листя сховалося під білою ковдрою. Час від часу над головою пролітав крук, розсікаючи великими крилами морозне повітря. Решта шуму зникла зі світу.

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!