Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

Бруківка була потріскана, нерівна, слизька під ногами, шорстка проти голої шкіри. П’яти натрапили на щось гостре — шматок каменю або глиняний черепок. Серсея скрикнула з болю.

— Я ж прохала дати мені сандалі! — визвірилася вона на септу Унелу. — Було вам дати мені сандалі, не вдавило б вас!

Лицар знову смикнув її за руку, наче хамку-служницю. «Чи не забув він, хто я є? Мацати брудними клішнями королеву Вестеросу?»

Коло пониззя пагорба схил спрямився, вулиця поширшала. Серсея знову побачила Червоний Дитинець, що сяяв кармазином у вранішньому світлі нагорі Аегонового пагорба. «Треба йти далі.» Вона рішуче вирвала руку з хвату пана Теодана.

— Не треба мене тягти, добрий лицарю. Піду сама.

І пошкандибала далі, лишаючи позаду на каменях вервечку кривавих слідів.

Вкрита сиротами, вона ледве переставляла ноги, долаючи лайно та болото, спливаючи кров’ю на кожному кроці. А навколо буяло гучне розмаїття голосів.

— Моя дружина має кращі цицьки, ніж ота хвойда! — горлав якийсь чоловік.

Візник, якому Бідолахи наказали прибрати воза з дороги, обклав їх добірною лайкою.

— Ганьба, ганьба, ганьба грішниці! — співали септи.

— Гляньте сюди! — скрикнула повія з вікна дому розпусти, задерши спідниці перед чоловіками унизу. — Осьо вам ступочка, що знає цноту й сором! Не та розтовчена діра, що вулицею суне!

А дзвони все калатали і калатали.

— Та хіба то королева? — запитав якийсь хлопчак. — У неї ж усе висить, як у моєї мамці.

«Це моя кара, — сказала собі Серсея. — Я скоїла жахливі гріхи, і ось мені спокута. Але скоро вона скінчиться, все лишиться позаду, і я зможу забути.»

Королева почала бачити знайомі обличчя. Лисий чолов’яга з кущавими бурцями на щоках супився з вікна так само, як її батько; на мить він здався таким схожим на князя Тайвина, що вона аж запнулася. Юна дівчина сиділа коло водограю, просякла водою, і витріщалася на неї обвинними очима Мелари Вичерпій. Королева побачила Неда Старка, а поруч — малу Сансу з рудаво-брунатним волоссям і кудлатим сірим собакою, що мав бути її вовком. Кожна дитина, що вискакувала з натовпу, ставала її братом Тиріоном і зловтішалася так само, як зловтішався карлик, коли помирав її Джофрі. А потім з’явився і Джоф, її син, її першачок, її ясний та коханий синочок з золотими кучерями і чарівною посмішкою на солодких вустах, він…

Саме тоді вона впала вдруге. Коли її підняли на ноги, королева трусилася, наче листок на вітрі.

— Благаю, — мовила вона. — Матінко, змилуйся. Я ж сповідала гріхи.

— Сповідали, — відповіла септа Моела. — І тепер їх спокутуєте.

— Вже недалечко, — додала септа Унела. — Онде, бачите? — вказала вона. — На верхівку пагорба, та й усе.

«На верхівку пагорба. І все.» Септа не збрехала — вони справді стояли при підніжжі Аегонового пагорба, а нагорі височів замок.

— Хвойда! — заверещав хтось.

— Братова підстилачка! — додав інший голос. — Огидна потвора!

— Чи не бажають ваша милість посмоктати? — Бевзь у різницькому фартусі витяг прутня зі штанів, шкірячи зуби. Та те вже не важило. Вона майже прийшла додому.

Серсея почала підйом.

Кпини та вереск тут лунали ще дужче, ніж позаду. Хода королеви не зачіпала Блошиного Подолу, і мало не всі його мешканці щільно натопталися на пониззя високого Аегонового пагорба, щоб не пропустити неабияку виставу. Пики, що шкірилися на неї з-за щитів і списів Бідолах, здавалися покрученими, бридкими, химерними. Всюди під ногами крутилися паці та діти, скалічені жебраки та гаманорізи юрмилися у натовпі, наче таргани. Вона побачила чоловіків з зубами, підпиляними на вістря, старих бабів з волом завбільшки з її голову, шльондру з величезною смугастою змією, обгорнутою навколо грудей і плечей, чолов’ягу зі щоками та чолом, укритими виразками, з яких цебенів сірий бруд. Вони роззявляли роти у огидних посмішках, облизували вуста, тюгукали, коли вона шкутильгала повз, надимаючи груди у намаганнях подолати схил. Хтось вигукував огидні залицяння, хтось лаяв і проклинав. «Слова — то вітер, — подумала вона. — Слова мені не зашкодять. Я вродлива, найвродливіша жінка на Вестеросі, так сказав Хайме, а Хайме ніколи б мені не збрехав. Ба навіть Роберт… він мене не кохав, але бачив, яка я вродлива, і жадав тілесно.»

Проте зараз вона зовсім не почувалася вродливою — навпаки, старою, виснаженою, споганеною, бридкою. На череві в неї лишилися розтяги від народжених дітей, і груди вже не стояли так пружно, як замолоду, а без сукні зовсім обвисли. «Не треба було цього робити. Я була їхньою королевою, а тепер вони побачили, вони все побачили… Я не мала показувати їм себе.» У шатах і короні вона була королевою. Оголена, скривавлена, поранена — лише жінкою, нічим не відмінною від їхніх дружин… і більше схожою вже на матерів, ніж на юних гарненьких доньок. «Що ж я накоїла?»

Попередня
-= 447 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!