Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Танок з драконами

«До Вали він заприязнився. Сестра її була королевою, чому б і їй не стати?» Колись Тормунд мріяв зробитися Королем-за-Стіною, та його здолав Манс. Чому б ту саму мрію не плекати Торегу Високому? «Краще вже він, ніж Герік Королевич.»

— Ну нехай, — вирішив Джон. — Переговорю з Торегом пізніше.

Він зиркнув за Король-Башту. Стіна стояла тьмяно-біла, темніша за небо над нею. «Снігове небо.»

— Молімося, щоб знову хурделиця не налетіла.

Коло зброярні на чатах тремтіли Мулій та Блоха.

— Хіба у такий вітер не ліпше сидиться за дверима? — спитав Джон.

— Воно б і незле, мосьпане, — відповів Фульк Блоха, — та ваш вовк нині не радіє товариству.

Мулій з ним погодився.

— Від мене трохи шматок не від’їв. Отакої, мосьпане!

— Привид?! — вразився Джон.

— Ну… хіба пан воєвода мають ще одного білого вовка. Ніколи його таким не бачив, перепрошую пана. Диким, наче з лісу.

За хвилину Джон, прослизнувши крізь двері, упевнився, що братчик не збрехав. Великий білий лютововк не бажав лежати тихо; натомість він занепокоєно міряв зброярню кроками від краю до краю, повз холодне горнило і назад.

— Тихше, Привиде! — покликав Джон. — Лежати. Спинися, Привиде! Лежи!

Коли він спробував торкнутися звіра, вовк смикнувся і вишкірив на нього зуби. «От клятий вепр. Навіть тут Привид унюхав його сморід.»

Мормонтів крук теж почувався на диво розбурханим.

— Сніг-сніговій! — верещав птах без упину. — Сніг, сніг, сніг-сніговій!

Джон відігнав його геть, наказав Шовкунові розкласти вогонь і послав по Бовена Марша та Отела Ярвика.

— Пряного вина теж принеси. Великий глек.

— І три кухлі, мосьпане?

— Шість. Мулієві та Блосі не завадить сьорбнути гарячого. Та й тобі теж.

Коли Шовкун пішов, Джон всівся і знову почав роздивлятися мапи країв на північ од Стіни. Найшвидший шлях до Недолі пролягав узбережжям… від Східної Варти. Біля моря ліси рідшали, місцевість ставала пласкішою, помережаною вервечками низьких пагорбів та солоними драговинами. Коли ж налітали осінні буревії, ті береги батожив не сніг, а морозні дощі та крижані крупи. «У Східній Варті є велетні. Шкірян казав, деякі з них погодяться допомогти.» Від замку Чорного бігла складніша дорога — просто через серце страхолюдної пущі. «Якщо тут, на Стіні, намело стільки снігу… скільки ж його там, на півночі?»

Увійшов Марш, пирхаючи і сякаючись, Ярвик з кислою і похмурою мармизою.

— Знову віхола гуляє, — доповів перший будівничий. — Як накажете працювати в таку сніговицю? Мені скрізь бракує рук.

— То беріть вільний нарід, — відповів Джон.

Ярвик заперечливо струснув головою.

— Та від них клопоту більше, ніж зиску. Мо’, вони й вільні, та до праці недбалі, байдужі… теслі є непогані, брехати не буду, але муляра ледве знайдеш, а ковалів зовсім катма. На спини та плечі вони дебелі нівроку, а як накажеш щось зробити, то не діждешся. Як мені з такими піднімати наші фортеці з руїн? Нічого не вийде, мосьпане. Кажу вам щиро: нічого не вийде.

— Має вийти, — мовив Джон, — бо інакше житимуть в руїнах.

Жодному володареві не обійтися без людей, на чию чесну пораду можна покластися. Марш та Ярвик підчихвостами не були, солодко брехати не звикли, і то було на краще… та й допомоги воєвода від них майже не бачив. Дедалі частіше Джон помічав, що вгадує їхні відповіді, ще навіть не спитавши.

Особливо несхвально та вороже, аж до глибини душі, вони ставилися до всього, пов’язаного з вільним народом. Коли Джон посадив у Кам’яних Дверях Сорена Щитолама, Ярвик почав жалітися, що той замок надто віддалений та окремий від інших. Відки Варті, мовляв, знати, яку капость замислить Сорен у тих горах? Коли ж Джон віддав Дубощит Тормундові Велетнебою, а Королевину Браму — Морні Білоликій, Марш зауважив, що тепер замок Чорний має з обох боків од себе ворожі твердині, які легко відріжуть його від решти Стіни. Щодо Боррока Отел Ярвик без упину торочив, що пуща на північ од Кам’яних Дверей повниться дикими вепрами; хтозна, чи не збере собі перевертень власне свиняче військо?

Замки Паморозь-Горб і Шержінь-Брама досі не мали збройних залог, тож Джон запитав думки старшин, яких дичацьких ватажків та отаманів найкраще поставити на їх чолі.

— Ми маємо Брога, Гавіна Торговця, Великого Моржа… Говд Мандрівник товариства не любить, каже Тормунд, але є ще Харле Ловчик і Харле Любчик, Сліпий Дос… Ігон Прабатько має власний загін, та складається він головне з його ж синів і онуків — од вісімнадцяти дружин, половину з яких взято у наскоках. Кого з них…

— Нікого! — мовив Бовен Марш. — Я усіх знаю за справами їхніх рук. Ми для них не замки маємо ладнати, а зашморги на шиї.

Попередня
-= 471 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!