Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

Вибач?

— Є підстави вважати, що сонячне світло у довгій перспективі вбивче. Є теорія, що за якісь, кажучи приблизно, п’ять тисяч років у цьому світі будуть мешкати виключно місячні створіння, активні вночі.

— Добре, що я не доживу, — зітхнув Кагір, після чого протягло позіхнув. — Не знаю як вам, але мені підвищена денна активність саме нагадує про необхідність нічного сну.

— Мені також, — потягнувся відьмак. — А до сходу вбивчого сонця залишилося лише кілька годинок. Утім, поки нас ще не зморив сон… Регісе, у межах науки й поширення знання, розвій ще якийсь міф про вампіризм. Бо я готов закластися, що залишився ще якийсь.

— Авжеж, — кивнув вампір. — Ще один. Останній, але не менш важливий. Це ваш міф, який вам продиктували ваші сексуальні фобії.

Кагір стиха пирхнув.

— Міф я залишив наприкінець, — Регіс зміряв його поглядом, — і сам тактовно не нагадував про нього, але Ґеральт кинув заклик, тож я не стану його приховувати. Людьми найсильніше керують страхи, сексуальні у своїй основі. Дівиця, що зомліває в обіймах вампіра, який її висмоктує, юнак, відданий на поталу мерзенних практик вампіриці, яка подорожує губами по його тілу. Так ви то собі уявляєте. Оральний ґвалт. Вампір паралізує жертву страхом і примушує її до орального сексу. Чи швидше — до огидної пародії на оральний секс. А такий секс, який виключає прокреацію, є чимось мерзенним.

— Кажи за себе, — пробурмотів відьмак.

— Акт, коронований не прокреацією, а насолодою і смертю, — продовжував Регіс. — Ви створили з того зловорожий міф. Самі ви підсвідомо марите про щось таке, але відмовляєтеся чогось такого дати партнеру чи партнерці. Тож робить те за вас отой міфологічний вампір, розростаючись аж до привабливого символа зла.

— А я нє казала? — вигукнула Мільва, як тільки Любисток закінчив пояснювати, про що там йшлося Регісу. — Тіки про одне! Мудро починають, алє завжди на дупі скінчують!

***

Трубний крик журавлів поволі стихав удалині.

Назавтра, пригадав собі відьмак, у значно кращих настроях ми вирушили на шлях. І тоді, цілком несподівано, знову наздогнала нас війна.

***

Подорожували вони крізь зарослий диким бором, майже безлюдний і стратегічно неважливий край, який не міг привернути увагу нападників. Хоча до Нільфгарду було близько, а від імперських земель їх відділяло лише плесо Великої Яруги, був то рубіж, який непросто було подолати. Тим більшим було їхнє здивування.

Війна проявила себе менш яскраво, ніж у Брюґґе та Соддені, де горизонт ночами палав загравами, а вдень стовпи чорного диму перекреслювали горизонт. Тут, в Анґрені, не було настільки видовищно. Було гірше. Раптом вони побачили зграю ворон, які із диким карканням кружляли над лісом, а через короткий час наткнулися на трупи. Хоча обдерті від одягу, тіла й неможливо було ідентифікувати, носили вони беззаперечні і явні сліди насильницької смерті. Людей цих вбили у бою. І не тільки. Більшість трупів лежали у заростях, але деякі, страшезно скалічені, висіли за руки чи ноги на гілках дерев, простягали звуглені кінцівки зі згаслих вогнищ, стирчали на палях. І смерділи. Увесь Анґрен раптом засмердів потворним, жахливим запахом варварства.

Минуло зовсім мало часу, а їм уже знову довелося ховатися у ярах і хащах, бо зліва і справа, спереду і ззаду земля тремтіла від ударів копит кавалерійських коней, і все нові й нові загони минали їх криївку, здіймаючи куряву.

***

— Знову, — крутив головою Любисток. — Знову ми не знаємо, хто б’є кого й навіщо. Знову не знаємо, хто за нами, а хто перед нами, хто в якому напрямку рухається. Хто наступає, а хто навпаки. Хай би його зараза порвала! Не пам’ятаю, чи я те говорив вам, але стверджую, що війна завжди нагадує бордель, охоплений пожежею…

— Говорив, — перебив Ґеральт. — Разів десь із сотню.

— За що вони тут б’ються? — поет соковито сплюнув. — За пустки й пісок? Бо ця проклята країна більше нічого й не має!

— Серед тих, що лежали у кущах, — сказала Мільва, — були ельфи. Командо скойа’таелів ходять тут, завжди ходили. Сюди їм випадає шлях, як добровольці з Синіх гір та Дол Блатанна тягнуться до Темерії. Хтось їм шлях загородити хоче. Так я собі вважаю.

— Не виключено, — визнав Регіс, — що темерійське військо проводить тут на білок облави. Але щось забагато цього війська навколо. Підозрюю, що то нільфгардці таки перейшли Яругу.

— Я теж так підозрюю, — трохи скривився відьмак, дивлячись на Кагіра, який зберігав кам’яне обличчя. — Трупи, які ми бачили вранці, мали сліди нільфгардського способу воювання.

— Одні від інших нє кращі, — вигукнула Мільва, несподівано взявши під захист молодого нільфгардця. — А на Кагіра ти нє глипай, бо теперича ви обидва однією і дивовижною долею поєднані. Йому смерть, як Чорним у лапи потрапить, а ти нещодавно у темерійців із петлі ледь виліз. Тож немає різниці, яке військо за нами, яке попереду, хто свій, хто чужий, хто добрий, а хто злий. Нині усі то наші спільні недруги, хай там які вони барви носять.

Попередня
-= 112 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!