Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Хрещення вогнем

— Тепер бачиш, на шо здатна або до чого я придатна, — сказала лучниця голосом, що тремтів від люті, розтираючи кулака. — Хто з нас хват, а кому біля горняток місце. Вірю, нема нічо луччого за кулачний бій, після нього усе завжди відоме. Хто юнак і хват, той на ногах стоїть, а хто дурбецел і хамула, той на землі лежить. Права я, селяни?

Кметі не поспішали із підтвердженням, дивилися на Мільву з роззявленими ротами. Той у повстяному ковпаці став біля поваленого на коліна й обережно поплескав його по щоці. Без результату.

— Убитий, — простогнав він, підводячи голову. — На смерть. Як же воно так, дівко? Як же воно так, узяти й убити людину?

— Я не хотіла, — прошепотіла Мільва, опускаючи руки й бліднучи, що аж страх. А потім зробила дещо, на що абсолютно ніхто не сподівався.

Відвернулася, гойднулася, сперлася чолом об менгір і різко зблювала.

***

— Що з ним?

— Легкий струс мозку, — відповів Регіс, устаючи й застібуючи торбу. — Череп цілий. Уже він отямився. Пам’ятає, що сталося, пам’ятає, як його звуть. Це добрий знак. Живі емоції пані Мільви були, на щастя, безпідставні.

Відьмак глянув на лучницю, яка сиділа неподалік під кам’яною брилою з очима, спрямованими удалечінь.

— Вона не делікатна панянка, яка піддається подібного роду емоціям, — пробурмотів. — Вину я б, скоріше, приписав учорашньому самогону з белладоною.

— Вона вже ригала раніше, — стиха втрутився Золтан. — Позавчора, рано-вранці. Всі ще спали. Думаю, що то через ті гриби, що ми їх на Турлузі жерли. У мене також живіт пару днів болів.

Регіс глянув на відьмака дивним поглядом з-під сивіючих брів, посміхнувся загадково, замотуючись у чорний вовняний плащ. Ґеральт підійшов до Мільви, відкашлявся.

— Як ти себе почуваєш?

— Поганючо. Що із кметем?

— Нічого йому не буде. Опритомнів. Але Регіс заборонив йому вставати. Хлопи монтують колиску, до табору їхнього відвеземо його між двома конями.

— Візьміть мого вороного.

— Узяли ми Пегаса й червоно-брунтаного. Вони лагідніші. Вставай, час у дорогу.

***

Компанія, що зросла чисельно, нагадувала тепер погребальну процесію й із погребальною швидкістю волочилася.

— Що скажеш про того їхнього вампіра? — нарешті заговорив Золтан Хівай. — Віриш у ту історію?

— Я не бачив убитих. Нічого не можу сказати.

— Це явна липа, — упевнено заявив Любисток. — Кметі говорили, що вбиті були розшарпані. Вампір не розшарпує. Він вгризається в артерію і випиває кров, залишаючи два виразні сліди іклів. А жертва часто виживає. Читав я про те у книжці спеціаліста. Були там також гравюри, що представляли сліди укусів вампіра на лебединих шиях дівиць. Підтвердь, Ґеральте.

— Що я маю підтвердити? Тих гравюр я не бачив. На дівицях я також мало розуміюся.

— Не шуткуй. Сліди вампірських укусів ти мусив бачити не раз і не два. Ти колись стикався із випадком, аби вампір розшарпав жертву на шматки?

— Ні. Такого не буває.

— У випадку вищих вампірів — ніколи, — м’яко відізвався Еміель Регіс. — Із того, що мені відомо, у такий страшний спосіб не калічать також альп, катакан, муля, брукса або носферату. Досить брутально із рештками жертв обходяться, натомість, фледер й екімма.

— Браво! — Ґеральт глянув на нього зі справжнім подивом. — Ти не оминув ані одного різновиду вампірів. І не назвав жодного з міфічних, що існують лише у байках. Насправді, приголомшливе знання. Тож ти також не можеш не знати, що фледерів й екімм не зустрічається у нашому кліматі.

— Тоді як воно? — пхикнув Золтан, крутячи своєю ясеневою палицею. — Тоді хто у нашому кліматі роздер оту бабу й хлопця? Самі себе розшарпали у нападі відчаю?

— Список створінь, яким можна приписати той вчинок, досить довгий. Відкриває його зграя здичавілих собак, лиха досить звичайного у військові часи. Не уявляєте собі, на що такі собаки здатні. Половина жертв, яких приписують хаотичним потворам, насправді на рахунку зграй здичавілих дворових рябків.

— Тож ти виключаєш потвор?

— Анітрохи. Могла то бути стрига, гарпія, гравейр, гуль…

— Не вампір?

— Найшвидше ні.

— Селюки згадували якогось жреця, — нагадав Перціфаль Шуттенбах. — Чи жреці розуміються на вампірах?

— Деякі розуміються на багатьох речах, причому досить добре, а їхні думки є сенс вислуховувати. На жаль, це стосується не всіх.

— Й особливо не тих, хто валандається по лісах із втікачами, — фиркнув ґном. — То напевне якийсь пустельник, темний відлюдник з гущавини. Направив хлопську експедицію на твій цвинтар, Регісе. Збираючи мандрагору при повному місяці, ти ніколи не помічав там жодного вампіра? Навіть маленького? Масенького?

Попередня
-= 55 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!