Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Якщо воно стане мститися, то мені, — відповів він спокійно. — Це я виступив проти нього. Ти ж виконала свою частину зобов'язання. Тож якщо призначення не легенда, серед вказаних тобою дітей я мусив би вибрати правильне. Адже дитина Паветти є серед тих дітлахів?

— Є. — Каланте повільно нахилила голову. — Хочеш Ті побачити? Хочеш глянути в очі призначенню?

— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся того хлопця. Не хочу дивитися в очі призначенню, бо не вірю в нього. Бо я знаю: щоб з'єднати двох людей, самого призначення не вистачить. Треба чогось більшого, аніж призначення. Я сміюся з такого призначення, не стану йти за ним, наче сліпець, якого ведуть за руку, наївний і безтямний. Це моє остаточне рішення, Каланте із Цінтри.

Королева встала. Посміхнулася. Він не міг відгадати, що криється під тією посмішкою.

— Тож нехай так станеться, Ґеральте із Рівії. Може, призначенням твоїм було саме зректися і відмовитися? Вважаю, що саме так воно й було. Тож, якби ти вибрав, якби вибрав вірно, зрозумів би, що призначення, з якого ти смієшся, жорстоко насміялося з тебе.

Він глянув у її ядуче-зелені очі. Вона посміхалася. Він не міг розшифрувати ту посмішку.

Поряд із альтанкою ріс кущ троянди. Він зламав стебло, зірвав квітку, устав на коліно, простягнув їй обома руками, схиливши голову.

— Шкода, що ми не познайомилися раніше, біловолосий, — пробурмотіла вона, беручи троянду з його рук. — Підведися.

Він підвівся.

— Якщо зміниш рішення, — сказала вона, підносячи троянду до обличчя. — Якщо наважишся... Повертайся до Цінтри. І твоє призначення тебе чекатиме. Може, не нескінченно, але ще якийсь час — напевне.

— Прощавай, Каланте.

— Прощавай, відьмаче. Бережи себе. Я маю... Мала хвильку тому передчуття... Дивне передчуття... що бачу тебе востаннє.

— Прощавай, королево.

V

Він прокинувся і з подивом зрозумів, що біль, який шматував його стегно, щез, здавалося, перестала дошкуляти й опухлість, що пульсувала і напинала шкіру. Він хотів сягнути рукою, торкнутися, але не зміг поворухнутися. Раніше, ніж зрозумів, що ворухнутися йому не дає виключно тягар шкір, якими він був укритий, холодний і огидний жах наповнив його черево, уп’явся в нутрощі, наче яструбові шпони. Він стискав та розтискав пальці, розмірено, повторюючи подумки: ні, ні, я не...

Паралізований.

— Ти прокинувся.

Ствердження, не запитання. Тихий, але виразний, м’який голос. Жінка. Напевне, молода. Він повернув голову, застогнав, намагаючись підвестися.

— Не рухайся. Принаймні не так різко. Болить?

— Н-н-н-н... — Наліт, що зліплював губи, розірвався. — Н-ні. Рана ні... Спина...

— Пролежні, — байдуже, холодне ствердження, що не пасувало до того м’якого голосу. — Із тим я впораюся. Давай, випий це. Поволі, малими ковтками.

У рідині домінував запах і смак ялівцю. «Старий спосіб», — подумав він. Ялівець або м’ята, обидва додатки не мають значення, вони тільки для того, аби замаскувати справжній склад. І все ж він розпізнав шитначек, може, тянигроно. Так, напевне тянигроно, тянигроном нейтралізують токсини, очищують кров, зіпсовану гангреною чи зараженням.

— Пий. До кінця. Повільніше, а то захлинешся.

Медальйон на його шиї почав легесенько вібрувати. Тож магія була й у напої. Він насилу розширив зіниці. Тепер, коли вона підняла його голову, міг її роздивитися. Була дрібної статури. Носила чоловічий одяг. Обличчя мале й бліде в темряві.

— Де ми?

— На галявині смолокурів.

Справді, у повітрі відчувалася живиця. Він чув голос, що долітав з боку вогнища. Хтось саме докинув хмизу, полум’я із тріском стрелило вгору. Він знову подивився, скориставшись світлом. Волосся вона мала перев'язане ремінцем зі зміїної шкіри. Волосся...

Біль здавив горло й сонячне сплетіння. Долоні різко стислися у кулаки.

Волосся вона мала руде, вогняно-руде, підсвічене блиском вогнища, здавалося воно червоним, наче кіновар.

— Болить? — Вона зчитала емоції, але не точно. — Уже... Хвильку...

Він відчув раптовий удар тепла, що полилося з її руки, розтеклося по спині, стекло вниз, до сідниць.

— Давай тебе перевернемо, — сказала вона. — Не намагайся сам. Ти занадто ослаблий. Гей, чи хтось може мені допомогти?

Кроки з боку вогнища, тіні, фігури. Хтось схилився. Йурґа.

— Як ви почуваєтеся, пане? Краще вам?

— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, потроху. 0, так... Добре. Дякую.

Він уже не мусив на неї дивитися. Лежачи на животі, уникнув ризику дивитися їй в очі. Заспокоївся, опанував тремтіння рук. Вона могла відчути. Він чув, як брязкають пряжки її торби, як стукають флакони й порцелянові баночки. Чув її дихання, чув тепло її стегна. Стояла на колінах поряд.

Попередня
-= 121 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!