Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Про яку мету говорить пані? — втрутився Ґилленстерн.

Чародійка глянула на нього, але не відповіла. Любисток

і Ярпен Зігрін значуще посміхнулися один до одного, але так, аби чародійка не помітила.

Відьмак глянув у вічі Йеннефер. Ті були холодні.

— Вибачаюся і дякую, лицарю із Денесле, — схилив він голову. — Всім, хто тут присутній, — дякую. За спішний порятунок, наданий нам без роздумів. Чув я, коли висів, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всіх, хто присутній тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якій я дякую, не просячи нічого. Прощавайте. Мерзота з власної волі залишить компанію. Бо з мерзоти — досить. Бувай, Любистку.

— Гей, Ґеральте! — крикнув Богольт. — Не дуйся, наче дівчинка, не роби з голки виделки. Дідько забирай...

— Лю-у-у-уди-и-и!

З боку гирла ущелини бігли Козоїд і кілька холопільських міліціонерів, висланих на розвідку.

— Що там? Чого він так репетує? — підняв голову Ніщука.

— Люди... Ваші... милості... — дихав швець.

— Віддишись, чоловіче, — сказав Ґилленстерн, засовуючи великі пальці за золотий пояс.

— Дракон! Там дракон!

— Де?

— За ущелиною... На полонині... Пане, він...

— На коней! — скомандував Ґилленстерн.

— Ніщуко! — крикнув Богольт. — На воза! Пильщику, на коня — і за мною!

— Ноги, хлопці! — гукнув Ярпен Зігрін. — Ноги, най йому зараза!

— Гей, почекайте! — Любисток закинув лютню на плече. — Ґеральте, візьми мене на коня!

— Стрибай!

Ущелина закінчувалася громадою світлих скель, які стояли що далі, то рідше, створюючи нерівномірне коло. Місцевість за ними плавно спускалася на трав’яну нерівну полонину, з усіх боків замкнену вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, річища пересохлих струмків, відкривалися на полонину.

Богольт, який першим дочвалав до бар’єра з каменів, зупинив раптом коня і зіп’явся на стременах.

— О, зараза, — сказав. — 0, ясна зараза. Того... того не може бути!

— Чого? — запитав Доррегарай, під’їжджаючи.

Поруч із ним Йеннефер, зіскакуючи з возу Рубайл, сперлася грудьми на скельний блок, визирнула, відступила, протерла очі.

— Що? Що там? — крикнув Любисток, вихиляючись із-за спини Ґеральта. — Що там, Богольте?

— Той дракон... він золотий.

Не далі ніж за сто кроків від кам’яного гирла ущелини, з якої вони вийшли, дорогою до каньйону, що вів на північ, на невисокому плескатому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигинаючи правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплівши хвостом передні, випрямлені лапи.

Було у тому створінні, у позі, в якій воно сиділо, щось повне невимушеної грації, щось котяче, щось, що заперечувало його помітне гадяче походження. Беззаперечно гадяче. Бо створіння було вкрите лускою, із виразним малюнком, і сліпуче виблискувало сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, яке сиділо на пагорбі, було золотим — золотим від встромлених у землю пазурів аж до кінчика довгого хвоста, що ворушився легенько серед будяків, якими поріс горбок. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі нетопирячі крила і так застигло, немов наказуючи їм дивуватися.

— Золотий дракон, — прошепотів Доррегарай. — Це неможливо... Жива легенда!

— Немає, псямать, золотих драконів, — заявив Ніщука[16] і сплюнув. — Я знаю, що кажу.

— То що воно отам, на пагорбі? — доречно запитав Любисток.

— То якийсь обман.

— Ілюзія.

— Це не ілюзія, — сказала Йеннефер.

— Це золотий дракон, — сказав Ґилленстерн. — Найсправжнісінький золотий дракон.

— Золоті дракони є лише у легендах!

— Припиніть, — втрутився раптом Богольт. — Навіщо гарячкувати? Будь-який дурень побачить, що то — золотий дракон. А яка, прошу мосьпанство, різниця: золотий, синій, бронзовий чи у клітинку? Він невеличкий, прикінчимо його на раз-два. Пильщик, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте амуніцію. Теж мені, діло: золотий, не золотий...

— Різниця, Богольте, є, — сказав Пильщик. — І важлива. Це не той дракон, якого ми вистежуємо. Не той, отруєний під Холопіллям, який сидить у ямі, на золоті та камінчиках. А цей тут сидить тільки на сраці. Так на холеру він нам?

— Цей дракон — золотий, Кеннете, — ревнув Ярпен Зігрін. — Ти колись бачив такого? Не розумієш? За шкіру його візьмемо більше, аніж витягли б ми зі звичайної скарбниці.

— Причому — не псуючи ринку коштовного каміння, — додала Йеннефер, паскудно посміхаючись. — Ярпен правий. Умова досі діє. Є що ділити, ні?

— Гей, Богольте? — гукнув Ніщука від воза, із брязкотом риючись в амуніції. — Що ми вдягаємо на себе й коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?


  16 Ніщука — ім’я одного з Рубайл походить від польської назви реліктової риби-хижака — панцирної щуки (Lepisosteus), що збереглася у Центральній Америці.

Попередня
-= 20 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!