Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— А мета... Мета, що є наприкінці дороги?

— Це він. — Віллентретенмерт підняв передпліччя. Дракончик писнув перелякано. — Власне, я її отримав. Завдяки цьому я виживу, Ґеральте із Рівії, доведу, що межі можливого немає. Ти також колись знайдеш таку мету, відьмаче. Навіть ті, що відрізняються, можуть вижити. Прощавай, Ґеральте. Прощавай, Йеннефер.

Чародійка, сильніше схопившись за плече відьмака, присіла знову. Віллентретенмерт устав, глянув на неї, а обличчя мав дуже серйозне.

— Вибач за щирість і прямодушність, Йеннефер. Це написане на ваших обличчях, я навіть не мушу намагатися читати в думках. Ви створені одне для одного, ти й відьмак. Але нічого з того не буде. Нічого. Прикро мені.

— Я знаю. — Йеннефер злегка зблідла. — Я знаю, Віллентретенмерте. Але і я хотіла б вірити, що межі можливого немає. А принаймні, що вона ще дуже далеко.

Вея, підійшовши, торкнулася Ґеральтового плеча й швидко промовила кілька слів. Дракон засміявся.

— Ґеральте, Вея говорить, що буде довго пам’ятати діжку «Під Задумливим Драконом». Сподівається, що ми колись іще зустрінемося.

— Що? — запитала Йеннефер, примружуючись.

— Нічого, — швидко сказав відьмак. — Віллентретенмерте...

— Слухаю тебе, Ґеральте із Рівії.

— Ти можеш набути будь-якої подоби. Будь-якої, якої побажаєш.

— Так.

— Тоді чому — людина? Чому Борх із трьома чорними птахами на гербі?

Дракон лагідно усміхнувся.

— Не знаю, Ґеральте, за яких обставин уперше зіткнулися один з одним далекі предки наших рас. Але фактом є те, що для драконів немає нічого відразливішого за людину. Людина пробуджує у драконах інстинктивну, нераціональну огиду. Зі мною все інакше. Для мене... ви симпатичні. Прощавайте.

Це не була поступова, розмита трансформація, не було й імлисте, пульсуюче тремтіння, як при ілюзії. Було воно миттєве, наче оком моргнути. У місці, де мить тому стояв кучерявий лицар у туниці, оздобленій трьома чорними птахами, сидів золотий дракон, красиво витягаючи довгу струнку шию. Схиливши голову, дракон розгорнув крила, сліпучо золоті у сонячному промінні. Йеннефер голосно зітхнула.

Вея, вже в сідлі, поряд із Теєю, помахала рукою.

— Веє, — сказав відьмак, — ти була права.

— Гм?

— Він — найкрасивіший.

Крихта льоду

I

Дохла вівця, спухла й роздута, з націленими в небо закуцюрбленими ногами, ворухнулася. Ґеральт, присівши під муром, повільно витягнув меч, стежачи, щоб клинок не заскреготів об окуття піхов. Кроків за десять від нього купа сміття раптом вигнулася і захвилювалася. Відьмак зірвався на ноги і стрибнув, ще до того, як хвиля смороду від розкиданого смітника дісталася до нього.

Щупальце, що закінчувалося округлим веретенистим, наїжаченим колючками потовщенням, раптово вистрелило з-під сміття, полетіло йому назустріч із несамовитою швидкістю. Відьмак упевнено приземлився на рештках розбитих меблів, які погойдувалися або хиталися на купі гнилих овочів, забалансував, віднайшов рівновагу, одним коротким ударом меча розпоров щупальце, відтинаючи схожого на булаву присоска. Одразу відскочив, але цього разу зіслизнув із дошок і по стегна провалився у грузьке гнойовище.

Смітник вибухнув, злетіла густа смердюча грязюка, рештки жбанів, гниле шмаття і бліді ниточки квашеної капусти, а з-під них випорснув величезний шишкуватий корпус, безформний, наче гротескова картоплина, шмагаючи повітря трьома щупальцями й обрубком четвертого.

Ґеральт, зав’язнувши, нерухомий, тяв з широкого розвороту стегон, рівнесенько обрубуючи наступне щупальце. Два, що зосталися, товстезні, наче суччя, із силою впали на нього, ще глибше вбиваючи у сміття. Корпус сунув до нього, розтинаючи смітник, наче тягнена волоком діжка. Він побачив, як огидна бульба розламується, роззявлюючи широку пащеку, повну великих нерівних зубів.

Він дозволив, аби щупальця обплели його, із млясканням вирвали зі смердючої грязюки й потягли до корпусу, що круговими рухами вгризався у смітник. Зубаста пащека заклацала — дико й люто. Відьмак, якого притягло поближче до жахливої пащі, вдарив мечем, обіруч, клинок врізався рівно і м’яко. Огидний солодкуватий сморід забивав подих. Потвора засичала й засмикалася, щупальця відпустили його, конвульсивно забилися у повітрі. Ґеральт, грузнучи у смітті, тяв іще раз, навідліг, вістря огидно хруснуло й заскреготіло по вишкірених зубиськах. Потвора затряслася й обм'якла, але одразу роздалася вшир, забризкавши відьмака огидною рідиною. Намагаючись різкими рухами встати на ноги — що в’язнули в паскудстві, — Ґеральт вирвався, кинувся вперед, розгортаючи сміття грудьми, наче плавець, рубанув з усієї сили, згори, із силою натис на вістря, яке увіткнулося у корпус, поміж баньок, які блідо фосфоризували. Потвора застогнала булькітливо, затряслася, розливаючись по купі гною, наче проколений пухир, віючи відчутними теплими подмухами, хвилями смороду. Щупальця тремтіли й звивалися поміж гниллю.

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!