Слава ЗСУ!

— Бути не може, бути не може, — тихо сказав Любисток. — Тільки гляньте, як скопіював. Не відрізнити. Все-всеньке. Цього разу навіть пухирі від комарів і плями на штанях... Саме так, на штанях! Ґеральте, цього навіть чародії не зуміють! Помацай, це ж справжня вовна, це ніяка не ілюзія! Неймовірно! Як він це робить?

— Того ніхто не знає, — пробурмотів відьмак. — Як і сам він. Я говорив, що він має абсолютну здібність довільної зміни структури матерії, але ця здібність органічна, інстинктивна...

— Але штани... З чого він зробив штани? І жилетку?

— Це його власна, адаптована шкіра. Не думаю, щоб він захотів позбутися отих штанів. Зрештою, тоді вони одразу втратили ознаки вовни...

— Шкода, — показав кмітливість Дейнті. — Бо я вже задумувався, чи не наказати йому змінити цеберко матерії на цеберко золота.

Допплер, тепер точна копія половинчика, усівся зручніше й широко усміхнувся, видно, радіючи факту, що він став центром уваги. Сидів у ідентичній позі, як і Дейнті, й мав такі само волохаті стопи.

— А ти чимало знаєш про допплерів, Ґеральте, — сказав він, після чого потягнув з кухля, заплямкав і ригнув. — Воістину чимало.

— Боги, голос і манери теж Бібервельдта, — сказав Любисток. — Немає у когось червоного шовку? Треба його позначити, зараза, а то біда буде.

— Чого ти, Любистку, — обурився Дейнті Бібервельдт Перший. — Ти ж мене з ним не переплутаєш? На перший...

— ...погляд видно різницю, — закінчив Дейнті Бібервельдт Другий і знову радісно ригнув. — Справді, щоб переплутати, треба бути дурнішим за кобилячу жопу.

— А я не казав? — прошепотів здивовано Любисток. — Думає і балакає наче Бібервельдт. Не відрізнити...

— Перебільшення, — надув губи половинчик. — Велике перебільшення.

— Ні, — заперечив Ґеральт. — Це не перебільшення. Віриш ти чи ні, але він зараз — це ти, Дейнті. Невідомим способом допплер точно копіює також і психіку жертви.

— Пси чого?

— Ну, властивості розуму, характер, відчуття, думки. Душу. Що підтверджувало б те, із чим не погодяться більшість чародіїв і всі жерці. Те, що душа — також матерія.

— Блюзнірство... — просолів корчмар.

— І дурня, — твердо сказав Дейнті Бібервельдт. — Не розповідай казочок, відьмаче. Властивості розуму, нічого собі. Скопіювати чийсь ніс і штани — це одне, але розум — це тобі не в кий перднути. Зараз я тобі це доведу. Якби отой вошивий допплер скопіював мій купецький розум, то не продав би коней у Новіграді, де немає на них збуту, а поїхав би до Диявольського броду, на кінський торг, де ціни — аукційні, хто вище дасть. Там не втратиш...

— Саме втратиш. — Допплер спародіював ображене личко половинчика й пирхнув у характерній для того манері. — По-перше, ціна на аукціоні на Диявольському броді йде вниз, бо купці змовляються, як торгуватися. А до того ж треба заплатити комісійні аукціонерам.

— Не вчи мене торгівлі, засранцю, — обурився Бібервельдт. — Я на Диявольському броді взяв би дев’яносто, або ж і сто за штуку. А ти скільки отримав від новіградських спритняків?

— Сто тридцять, — сказав допплер.

— Брешеш, падлюка.

— Не брешу. Я погнав коней просто до порту, пане Дейнті, й там знайшов заморського торгівця міхами. Кушніри не використовують волів, коли формують каравани, бо воли — повільні. Міхи — легкі, але цінні, тож треба подорожувати швидко. У Новіграді збуту коней немає, тож і коней немає. Я мав єдині доступні, тож продиктував ціну. Це просто...

— Не вчи мене, сказав! — крикнув Дейнті, червоніючи. — Ну, добре, ти заробив. А де гроші?

— Вклав у справу, — гордо сказав Теллічо, наслідуючи типове для половинчика чесання густої чуприни пальцями. — Гроші, пане Дейнті, мусять обертатися, а справи — крутитися.

— Бережися, щоб я тобі голову не скрутив! Кажи, що ти зробив із виручкою за коней?

— Я ж сказав. Товарів накупив.

— Яких? Що ти купив, виродку?

— Ко... кошеніль, — заїкнувся було допплер, а потім швиденько перерахував. — П’ятсот корців кошенілі, шістдесят два центнери мімозової кори, п’ятдесят п’ять гарнців рожевої олії, двадцять три барильця риб’ячого жиру, шістсот глиняних мисок і вісімдесят фунтів бджолиного воску. Риб’ячий жир, до речі, я купив задешево, бо був він трохи згірклий. Ага, мало не забув. Купив я ще сто ліктів бавовняної мотузки.

Запала довга, дуже довга мовчанка.

— Згірклий риб’ячий жир, — нарешті сказав Дейнті, дуже повільно вимовляючи слова. — Бавовняна мотузка. Рожева олія. Я хіба сплю. Так, це кошмар. У Новіграді можна купити все, будь-які цінні чи ужиткові речі, а цей осьо кретин віддає мої гроші за якесь гівно. Під моєю подобою. Мені кінець, пропали мої грошенята, пропала моя купецька репутація. Ні, з мене досить. Позич мені меча, Ґеральте. Зарубаю його на місці.