Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

У наметі смерділо м’ясом. І було темно.

Теллічо Люннґревінк Леторт стояв там, важко дихаючи, обома руками обіймаючи свинську напівтушу, що звисала з жердини. Другого виходу в наметі не було, а полотнище було солідно й часто прибите до землі.

— Чиста приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно сказав Ґеральт.

Допплер дихав важко й хрипко.

— Залиш мене у спокої, — простогнав він нарешті. — Чому ти мене переслідуєш, відьмаче?

— Теллічо, — сказав Ґеральт. — Ти ставиш дурнуваті запитання. Аби стати власником коней і подоби Бібервельдта, ти розбив йому голову й кинув на пустищі. І далі користуєшся його особою і насміхаєшся з неприємностей, які йому тим самим заподіюєш. Грець його знає, що ти ще плануєш, але я стану на заваді тим планам, так чи інакше. Не хочу ані вбивати тебе, ані видавати владі, але з міста ти маєш піти. Я пильнуватиму, аби ти пішов.

— А якщо я не захочу?

— То вивезу тебе на тачці, у мішку.

Допплер раптово розрісся, потім зробився худішим і почав рости, його кучеряве каштанове волосся побіліло й розпрямилося, сягнувши плечей. Зелена жилетка половинчика зблиснула лискуче, стаючи чорною шкірою, на руках і манжетах заблищали в нього срібні заклепки. Пухкеньке рум’яне личко видовжилося і зблідло.

З-за правого плеча висунулося руків’я меча.

— Не підходь, — сказав хрипко другий відьмак і посміхнувся. — Не наближайся, Ґеральте. Я не дозволю до себе торкнутися.

«Але ж і паскудна в мене посмішка, — подумав Ґеральт, тягнучись до меча. — Але ж і паскудний у мене писок. Але ж і паскудно я мружу очі. То такий вигляд я маю? Зараза».

Рука допплера й рука відьмака одночасно торкнулися руків’я, обидва мечі одночасно вискочили з піхов. Обидва відьмаки одночасно виконали два швидкі, м’які кроки — один вперед, другий убік. Обидва одночасно підняли мечі й крутнули ними коротку свистячу «вісімку».

Обидва одночасно знерухоміли, завмерли в позиції.

— Ти не можеш мене перемогти, — проревів допплер. — Бо я — це ти, Ґеральте.

— Ти помиляєшся, Теллічо, — тихо сказав відьмак. — Кинь меч і повертайся до подоби Бібервельдта. Інакше ти пожалкуєш, попереджаю.

— Я — це ти, — повторив допплер. — Не матимеш наді мною переваги. Не можеш ти мене перемогти, бо я — це ти!

— Ти навіть уявлення не маєш, що значить — бути мною, міміку.

Теллічо опустив руку із затиснугим мечем.

— Я — це ти, — повторив він.

— Ні, — заперечив відьмак. — Не я. А знаєш чому? Бо ти — малий, бідний, доброзичливий допплер. Допплер, який усе ж міг убити Бібервельдта, й закопати його тіло в хащах, і здобути таким чином абсолютну безпеку й абсолютну впевненість, що його не буде демасковано, ніколи, ніким, утому числі й дружиною половинчика, славетною Гарденію Бібервельдт. Але ти не вбив його, Теллічо, бо не спроможний на таке. Бо ти малий, бідний, доброзичливий допплер, якого приятелі звуть Дуду. Й на кого б ти не змінився, ти завжди є таким самим. Умієш копіювати лише те, що в нас доброго, бо того, що в нас поганого, — ти не розумієш. Таким, власне, ти і є, допплере.

Теллічо відсахнувся, впираючись спиною у полотнище намету.

— Тому, — продовжував Ґеральт, — ти зараз змінишся на Бібервельдта й ґречно подаси мені лапи, щоб зв’язати. Ти не зумієш мені протидіяти, бо я — це те, скопіювати чого ти не зможеш. Ти знаєш про це дуже добре, Дуду. Бо на мить ти перейняв і мої думки.

Теллічо раптом випростався, риси його обличчя, що було обличчям відьмака, розмилися і розлилися, біле волосся ворухнулося і почало темніти.

— Ти маєш рацію, Ґеральте, — сказав він нечітко, бо губи його змінювали форму. — Я перейняв твої думки. На короткий час, але того вистачило. Чи знаєш, що я зараз зроблю?

Шкіряна відьмацька куртка стала лискучо-синього кольору. Допплер усміхнувся, поправив сливовий капелюшок з пером білої чаплі, підтягнув пасок лютні, закинутої на плече. Лютні, яка за мить ще була мечем.

— Скажу тобі, що я зроблю, відьмаче, — засміявся він звучним, перлистим сміхом Любистка. — Я піду собі, втиснуся у натовп і тихцем змінюся на будь-кого, хоча б і на жебрака. Бо волів би я бути жебраком у Новіграді, аніж допплером на пустищі. Новіград дещо винен мені, Ґеральте. Ця поява міста зіпсувала середовище, у якому ми могли б жити, жити в наших натуральних подобах. Нас винищили, полюючи на нас, наче на скажених собак. Я — один із небагатьох, хто вижив. Я хочу вижити — і виживу. Раніше, коли переслідували мене взимку вовки, я змінився на вовка й бігав зі зграєю кілька тижнів. І вижив. Зроблю так і тепер, бо не хочу тулитися по урочищах і зимувати в ямах від дерев. Не хочу бути вічно голодним, не хочу безперервно бути мішенню для стріл. Тут, у Новіграді, тепло, є їдло, можна заробити й тут дуже рідко стріляють навзаєм із луків. Новіград — це зграя вовків. Я долучуся до цієї зграї і виживу. Розумієш?

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!