Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Ґеральт не опирався, хоча в його власному списку глибинних і природних потреб участь у фестивалях посідала далеко не перше місце. Утім, він погодився супроводжувати Любистка, бо розраховував, що серед великої кількості людей роздобуде інформацію про можливі завдання чи зайняття — віддавна ніхто його не наймав, і його запас готівки критично зменшився.

Відьмак злився на Любистка й за те, що той зачепив Лісничих. Та й сам був не безвинним — усе ж міг він втрутитися і зупинити барда. Не зробив того, бо терпіти не міг уславлених Стражів Пущі, прозваних Лісничими, — формацію добровольців, яка займалася переслідуванням нелюдів. Він і сам заводився, слухаючи їхні хвастощі про нашпигованих стрілами, зарізаних чи повішених ельфів, боровиків і мавок. Але Любисток, який, мандруючи в товаристві відьмака, набув переконання у власній безкарності, перевершив себе самого. Стражі спершу не реагували на його жартики, зачіпки та брудні порівняння, що здіймали ураганний сміх селян, які на те дивилися. А от коли Любисток проспівав складений нашвидкуруч свинський та знущальний куплет, що закінчувався словами: «Якщо хочеш буть нічим — будь Лісничим», дійшло до сварки й жорсткої, загальної бійки. Сарай, що використовувався як танцювальний майданчик, пішов із димом. Утрутилася дружина комеса Будібоґа, прозваного Лиском, у волостях якого й були розташовані Чотири Клени. Лісничих, Любистка й Ґеральта визнали солідарно винними в усіх шкодах і злочинах, включно зі звабленням одної рудої малолітньої німої, яку після всього знайшли в кущах за током — рум’яну й по-дурнуватому усміхнену, із платтям, задертим аж до пахв. На щастя, комес Лисек знав Любистка, тож усе закінчилося сплатою штрафу, але той поглинув усі гроші, що в них були. А ще їм довелося утікати з Чотирьох Кленів щосили в конях, бо вигнані з села Лісничі погрожували помститися, а в навколишніх лісах увесь їх загін, що нарахував десь сорок хлопів, полював на русалок. Ґеральт не мав ані найменшого бажання отримати стрілу Лісничих — стріли Лісничих мали вістря зубаті, наче гарпуни, й паскудно калічили.

Тоді вони мусили забути про первинний план, який включав об’їзд сіл біля пущі, де відьмак мав таку-сяку вірогідність отримати роботу. Замість того поїхали над морем, до Бремерворду. На жаль, окрім любовної афери князя Аґловаля і сирени Ш’ееназ, яка, до того ж, із самого початку мала небагато шансів, зайнять для відьмака тут не знайшлося. Вони вже проїли золотий перстень Ґеральта й брошку з олександритом, яку трубадур колись отримав на пам’ять від однієї зі своїх численних наречених. Було важко. Але ні, відьмак не злився на Любистка.

— Ні, Любистку, — сказав він. — Я не злюся на тебе.

Любисток не повірив, що ясно випливало з того факту, що він мовчав. Бо Любисток мовчав рідко. Поплескав коня по шиї, невідомо в який раз обнишпорив в’юки. Ґеральт знав, що не знайде там нічого, що можна було б перетворити на гроші. Запах їжі, який бриз доносив від найближчої корчми, ставав нестерпним.

— Майстре? — крикнув хтось. — Гей, майстре!

— Слухаю. — Ґеральт розвернувся.

З двоколки, що зупинилася поруч, запряженої парою онагрів, вивалився пузатий статний чоловік у повстяних чоботях і важкій шубі з вовчих шкір.

— Е-е-е... того, — заклопотано сказав пузань, підходячи. — Не про вас, пане, йшлося... Тільки про пана Любистка...

— Це я, — гордо випростався поет, поправляючи капелюшок із пером чаплі. — І чого то вам треба, добрий чоловіче?

— З усією повагою, — сказав пузатий. — Я — Телері Дроугард, купець прянощів, старший тутешньої Гільдії. Син мій, Гаспар, саме заручився із Далією, дочкою Мествіна, капітана кога.

— Ха, — сказав Любисток, зберігаючи гордовиту позу. — Поздоровляю і зичу щастя молодій парі. Утім, чим я можу допомогти? Чи йдеться про право першої ночі? У цьому я ніколи не відмовляю.

— Га? Ні... того... Значить, нині увечері буде учта та бесіда на заручинах. Жона моя, як вість пішла, що ви, майстре, до Бремерворду завітали, діру мені в череві крутити почала... Ну, баба ж. Чуєш, каже, Телері, покажемо всім, що ми не хами, як вони, а за культуру й мистецтво стоїмо. Що й у нас — як учта, то духовна, а не абищо, аби налигатися і наригатися. Я їй, бабі дурній, кажу, я ж уже винайняв одного барда, чи не вистачить? А вона, що одного мало, що хо-хо, майстре Любистку, це ж слава така, що оце буде сусідам шпилька в жопу. Майстре? Ти зробиш нам честь... Двадцять п’ять талерів готівкою, яко символ, зрозуміло... Тільки аби мистецтву посприяти...

— Чи мене слух підвів? — запитав Любисток протяжно. — Я — я! — маю стати другим бардом? Додатком для якогось іншого музики? Я? Я ще не впав так низько, мосьпане, щоби комусь акомпанувати!

Попередня
-= 66 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!