Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Як ти смієш! — крикнула Оченько. — Як ти смієш так до нього говорити, Аґловалю! Руку, яку він носить на перев’язі, розрубали йому під час виконання твого доручення! Як ти можеш бути настільки підлим...

— Досить, — сказав Ґеральт. — Досить, Ессі. Це не має сенсу.

— Неправда, — кинула вона гнівно. — Це має сенс. Хтось має нарешті йому сказати правду в очі, цьому князю, який князем іменує себе сам, користуючись тим, що ніхто не конкурував із ним за титул владця цього шматка скелястого узбережжя, і який вважає тепер, що може зневажати інших.

Аґловаль почервонів і стиснув губи, але не сказав ані слова, не ворухнувся навіть.

— Так, Аґловалю, — продовжувала Ессі, стискаючи в кулаки тремтливі руки. — Бавить і тішить тебе можливість зневажати інших, радієш ти презирству, яке можеш виказати відьмаку, що готовий ризикувати головою за твої гроші. Але знай, що відьмак кепкує собі з твого презирства й з твоєї зневаги, що не справляють вони на нього ані найменшого враження, що він навіть не зауважує їх. Ні, відьмак не відчуває і того, що відчувають твої слуги й піддані, Зелест і Дроугард, а відчувають вони сором, глибокий і пекучий сором. Відьмак не відчуває і того, що ми, я і Любисток, а ми відчуваємо огиду. Чи ти знаєш, Аґловалю, чому це так? Я скажу тобі. Відьмак знає, що він — кращий за тебе. Він вартісніший, ніж ти. І це дає йому силу, якою він володіє.

Ессі замовкла, опустила голову — не досить швидко, аби Ґеральт устиг помітити сльозу, що блиснула в кутку чарівного ока. Дівчина торкнулася долонею квітки зі срібними пелюстками, що висіла на шиї, квітки, усередині якої була велика блакитна перлина. Квітка мала майстерно сплетені пелюстки, виконали її дуже красиво. «Дроугард, — подумав відьмак, — проявив себе дуже добре. Ремісник, якого він порекомендував, виконав чудову роботу. І не взяв із них ані гроша. Дроугард заплатив за все».

— Тому, мосьпане княже, — продовжувала Оченько, піднявши підборіддя, — не сміши нас, пропонуючи відьмаку роль найманця в армії, яку ти хочеш виставити проти океану. Не наражайся на сміх, бо пропозиція твоя викликати може тільки його. Ти ще не зрозумів? Відьмаку ти можеш заплатити за виконання завдання, можеш найняти його, щоби він охороняв людей від зла, щоби запобіг небезпеці, яка їм загрожує. Але ти не можеш купити відьмака, не можеш використати його для власних цілей. Бо відьмак, навіть поранений і голодний, буде кращим за тебе. Вартим більшого. Тому він насміхається собі з твоєї нудної пропозиції. Зрозумів?

— Ні, панно Давен, — холодно сказав Аґловаль. — Не зрозумів. Навпаки, розумію я усе менше. А основне, що я не розумію, це те, чому я досі не наказав повісити всю вашу трійцю, спершу почастувавши батогом і припікши червоним залізом. Ви, панно Давен, намагаєтеся справити враження всезнайки. Тоді скажіть мені, чому я цього не роблю?

— Будь ласка, — негайно випалила поетка. — Ти не робиш цього, Аґловалю, бо десь там, глибоко всередині, тліє в тобі іскорка добропорядності, решток гонору, не задушена ще пихою нуворіша й купчиська. Усередині, Аґловалю. На дні серця. Серця, яке все ж таки здатне кохати сирену.

Аґловаль зблід, наче полотно, і стис руки на поручнях крісла. «Браво, — подумав відьмак, — браво, Ессі, чудово». Він пишався нею. Але одночасно відчував жаль, жахливий жаль.

— Їдьте, — сказав Аґловаль тихо. — Йдіть собі. Куди забажаєте. Залиште мене в спокої.

— Прощавай, княже, — сказала Ессі. — А на прощання прийми добру пораду. Пораду, яку повинен був дати тобі відьмак, але я не хочу, аби відьмак тобі її давав. Аби принижувався до того, щоби ті поради тобі давати. Зроблю це за нього.

— Слухаю.

— Океан — великий, Аґловалю. Ніхто ще не дослідив, що є там, за горизонтом, якщо взагалі щось там є. Океан більше будь-якої пущі, в глибини якої ви випхали ельфів. Він менш доступний, аніж будь-які гори та ущелини, у яких ви вирізали боболаків. А там, на дні океану, живе раса, яка застосовує зброю, яка знає таємниці обробки металів. Стережися, Аґловалю. Якщо із ловцями плаватимуть лучники, ти розпочнеш війну із чимось, чого ти не знаєш. Те, що ти хочеш зачепити, може виявитися гніздом шершнів. Раджу вам, лишіть море їм, бо море — не для вас. Ви не знаєте й ніколи не довідаєтеся, куди ведуть сходи, які ведуть униз Драконячих Ікол.

— Ви помиляєтеся, панно Ессі, — спокійно сказав Аґловаль. — Ми довідаємося, куди ведуть ті сходи. Більше того, ми тими сходами зійдемо. Перевіримо, що є на тому боці океану, якщо там взагалі щось є. І витягнемо з того океану все, що тільки вдасться витягнути. А якщо не ми, то зроблять це наші внуки або внуки наших внуків. Це лише питання часу. Так, ми це зробимо, хоч би океан той мав стати червоним від крові. І ти про це знаєш, Ессі, мудра Ессі, яка пише хроніки людства своїми баладами. Життя — це не балада, мала, бідна, чарівноока поетко, яка загубилася серед своїх красивих слів. Життя — це битва. А битвам нас навчили саме оті, більше нашого варті відьмаки. То вони показали нам шлях, вони торували його для нас, вони встелили його трупами тих, хто боронив від нас цей світ. Ми, Ессі, цю битву просто продовжуємо. Це ми, а не твої балади творимо хроніку людства, і нам уже не потрібні відьмаки, нас і так вже нічого не стримає. Нічого.

Попередня
-= 84 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!