Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Ессі, зблідла, дмухнула на локон і смикнула головою.

— Нічого, Аґловалю?

— Нічого, Ессі.

Поетка посміхнулася.

Із передпокою раптом долинув галас, крики, тупіт. До зали увірвалися пажі та стража, одразу під дверима вони впали на коліна або зігнулися у поклонах, творячи живий коридор.

У дверях стояла Ш’ееназ.

Її блідо-зелене волосся було майстерно зачесане, прикрашене чудовими діадемами з коралів і перлин. Була вона в сукні кольору морської води, із оборками білими, наче піна. Сукня була сильно декольтована, так, що принади сирени, хоча й частково приховані й декоровані намистом із нефритів та ляпіс-лазурі, усе ще викликали захват.

— Ш’ееназ... — простогнав Аґловаль, падаючи на коліна. — Моя... Ш'ееназ...

Сирена повільно наблизилася, а крок її був м’яким і сповненим грації, плавним, наче хвиля.

Вона зупинилася перед князем, блиснула в усмішці дрібними білими зубками, потім швидко зібрала сукню малими долонями й підняла її, досить високо, настільки високо, аби кожен міг оцінити якість праці морської чарівниці, моринки. Ґеральт лише ковтнув слину. Не було сумнівів: моринка знала, що таке гарні ноги і як їх робити.

— Ха! — закричав Любисток. — Моя балада... Так само як у моїй баладі... Вона отримала заради нього ніжки, але втратила голос!

— Нічого я не втратила, — сказала Ш’ееназ співуче, найчистішою загальною. — Поки що. Після цієї операції я — наче нова.

— Ти говориш нашою мовою?

— А що, не можна? Як ся маєш, біловолосий? О, і твоя кохана тут, Ессі Давен, як я пам’ятаю. Ти вже краще її знаєш чи все ще ледь-ледь?

— Ш’ееназ... — застогнав Аґловаль несамовито, наближаючись до неї на колінах. — Моє кохання! Моя любов... єдина... Тож — нарешті. Нарешті, Ш’ееназ!

Сирена гордим жестом подала йому руку для поцілунку.

— Так. Бо я також кохаю тебе, дурнику. А що воно було б за кохання, якби той, хто кохає, не наважився б на трохи жертовності?

IX

Вони виїхали з Бремерворду раннім холодним ранком, серед імли, що притлумлювала яскравість червоної кулі сонця, коли те вставало з-за горизонту. Виїхали вони втрьох. Як і вирішили. Не розмовляли про це, нічого не планували — просто хотіли бути разом. Якийсь час.

Вони полишили кам’янистий мис, попрощалися із урвистими, пошарпаними кліфами над пляжами, дивними формаціями, висіченими хвилями й вітрами з вапняних скель. Але коли вони спустилися в квітучу й зелену долину Дол Адалатте, то й далі відчували в носі запах моря, а у вухах — гуркіт прибою і пронизливі крики чайок.

Любисток безустанно плескав язиком, перескакував з теми на тему — і практично жодної не скінчив. Розповідав про Країну Барса, де дурний звичай наказує дівчатам стерегти цноту аж до заміжжя, про залізних птахів з острову Ініс Порете, про живу воду й мертву воду, про смак і дивні властивості сапфірового вина, що зветься шійі, про королівських четвернят з Еббінґа, страшно набридливих карапузів, які звуться Путці, Ґрітці, Мітці й Хуан Пабло Вассерміллер. Розповідав про поширювані конкурентами нові напрями в музиці й поезії, що, з точки зору Любистка, були жахом, що симулює тваринні інстинкти.

Ґеральт мовчав. Ессі не мовчала або відповідала односкладно. Відьмак відчував на собі її погляд. Погляд, якого він уникав.

Через річку Адалатте вони переправилися паромом, причому їм самим довелося тягти канати, бо перевізник був у стані патетично п’яної, трупно-білої, дрижаково-задерев’янілої, задивленої у безодню блідості, не міг відпустити стовп під навісом, за який він тримався обіруч, і на всі запитання, які йому ставили, відповідав одним-єдиним словом, що звучало як «вург».

Країна на іншому березі Адалатте відьмаку сподобалася — села, що лежали вздовж річки, були здебільшого оточені гостроколом, а це обіцяло певні шанси знайти роботу.

Коли вони поїли коней, удень, Оченько підійшла до нього, скориставшись із факту, що Любисток відійшов. Відьмак відійти не зумів. Спіймала його зненацька.

— Ґеральте, — сказала тихенько. — Я вже... не можу цього знести. Це понад мої сили.

Він старався уникати необхідності дивитися їй в очі. Вона цього не дозволила. Стала перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою у срібну квіточку, що висіла на шиї. Стояла так, а він знову шкодував, що це не рибоокий із шаблею, схованою під водою.

— Ґеральте... Ми маємо щось із цим зробити, правда?

Чекала на його відповідь. На слова. На трохи жертовності.

Але відьмак не мав нічого, що міг би їй пожертвувати, знав про те. Не хотів брехати. А до правди не міг удатися, бо не міг зробити те, що завдало б їй болю.

Попередня
-= 85 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!