Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Крах ан Крайт вихилив ріг, засміявся зі своїх спогадів.

— Діти з Ард Скелліг, — почав, — полюбляють взимку бавитися на ковзанах, просто дочекатися не можуть морозу. Першими вилазять на лід, коли той ледь скує озеро, на поверхню настільки тонку, що дорослих вона б не витримала. Зрозуміло, що найкраща забавка — це перегони. Розігнатися і нестися, скільки сил вистачить, з одного краю озера на другий. Хлопці ж іще й починають змагання з так званого «стрибка лосося». То полягає у стрибанні на ковзанах через прибережні скелі, що стирчать з льоду, наче акулячі зуби. Наче лосось, як він скаче через пороги водоспадів. Вибирається відповідно довгий ряд таких каменів, береться розгін… Ха, я й сам стрибав, як був шмаркачем…

Крах ан Крайт задумався, потроху посміхаючись.

— Звичайно, — продовжив, — такі перегони вигравав і розпушував тоді, наче пава, хвоста той, хто перестрибнув найдовший ряд каміння. Свого часу, Йеннефер, та честь нерідко припадала твоєму покірному слузі й теперішньому співрозмовнику, хе-хе. У ті часи, які зараз цікавлять нас більше, чемпіоном бував і мій син, Г’ялмар. Скакав він через такі камені, через які жоден із хлопаків скочити не наважувався. І ходив із задертим носом, викликаючи усіх, аби спробували його перемогти. І його виклик був прийнятий. Цірі, донька Паветти із Цінтри. Навіть не острів’янка, нехай вона і вважала себе за таку, бо ж проводила тут часу більше, ніж у Цінтрі.

— Навіть після нещасного випадку із Паветтою? Я думала, Каланте заборонила їй тут бувати?

— Ти про те знаєш? — різко глянув він на неї. — Так, ти багато знаєш, Йеннефер. Багато. Гнів і заборони Каланте не тривали більше половини року, а потім Цірі знову почала проводити тут літа й зими… На ковзанах вона їздила як диявол, але щоб стрибати «лососем» у змаганнях хлопчаків? І викликати Г’ялмара? У голові таке не містилося!

— Вона стрибнула, — здогадалася чародійка.

— Вона стрибнула. Те мале цінтрійське напівдияволеня стрибнуло. Справжнє Левеня з крові Левиці. А Г’ялмар, аби не наражатися на посміховисько, мусив ризикнути стрибком через іще довший ряд каменів. Ризикнув. Зламав ногу, зламав руку, зламав чотири ребра й розсадив обличчя. Шрам залишиться з ним до кінця життя. Г’ялмар Криворотий! І його славетна наречена, хе-хе!

— Наречена?

— Про це ти також не знала? Стільки знаєш, а цього — ні? Приходила вона до нього, коли той лежав і лікувався після славетного стрибка. Читала йому, оповідала, тримала за ручку… А коли хто входив до кімнати, обидва червоніли, наче маків цвіт. Ну й нарешті Г’ялмар повідомив, що вони заручилися. Мене мало грець не вхопив. Я тобі, шмаркачу, казав я йому, дам заручини, але батогом сиром’ятним! Мене тоді аж страх узяв, бо думав я: у Левеняти кров гаряча, все у неї швидко, трах-бах, бо ризикована вона, аби не сказати «мала вар’ятка»… На щастя, Г’ялмар був увесь у лубках і бинтах, тож дурні наробити вони не могли…

— І скільки вони тоді мали років?

— Він п’ятнадцять, вона майже дванадцять.

— Хіба ти трохи перебрав із побоюваннями.

— Може, трохи. Але Каланте, якій я мусив про все сказати, справи не злегковажила. Знаю, що вона мала шлюбні плани щодо Цірі, йшлося, хіба, про молодого Танкреда Тиссена з Ковіру, але, може, і про реданського Радовіда, не впевнений. Але плітки проектам мар’яжу могли зашкодити, нехай навіть плітки про невинні поцілуйчики чи напівневинні пестощі. Каланте не вагаючись забрала Цірі до Цінтри. Дівчина скандалила, ревіла, шмаркала, але не допомогло ніщо. Із Левицею із Цінтри не подискутуєш. Г’ялмар тоді два дні лежав із обличчям до стіни й ні до кого не відзивався. Щойно вилікувався, хотів украсти скіф і сам-один пливти до Цінтри. Отримав ременем, і попустило йому. А потім…

Крах ан Крайт замислився.

— Потім прийшло літо, потім осінь, і вже уся нільфгардська орда валила на Цінтру від південної стіни, через Сходи Марнадаля. А Г’ялмар знайшов іншу оказію стати чоловіком. У Марнадалі, під Цінтрою, потім під Содденом ставали чоловіками проти Чорних. Потім також, коли драккари ходили на нільфгардські береги, Г’ялмар із мечем у руці мстився за ніби-наречену, про яку тоді думали, що вона мертва. Я не вірив, бо не сталося феноменів, про які я тобі розповідав… Ну а тепер, коли Г’ялмар довідався про можливу рятувальну експедицію, викликався добровольцем.

— Дякую тобі за розповідь, Краху. Я відпочила, слухаючи. Забула про… проблеми.

— Коли ти вирушаєш, Йеннефер?

— Найближчими днями. Може, навіть завтра. Залишилося мені провести ще одну-єдину телекомунікацію.

* * *

Очі Краха ан Крайта були очима яструба. Впивалися глибоко, до самого денця.

Попередня
-= 128 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!